Розділ другий

…Мій план здавався продуманим рівно до моменту купівлі коня. Замість нормального скакуна я взяла собі за кілька срібних монет стару клячу, що ледь перебирала ногами, а ще – сідло, яке могло натерти все, що є, і те, чого я, як дівчина, мати не можу. Ілюзія, на щастя, не мала високої чутливості, а їздити верхи я вміла добре, але втомилась вже за півгодини.

Покидати столицю надто швидко не можна – на виїзді всіх перевірятимуть, шукатимуть принцесу. Я не сумнівалась, що батько не здійматиме забагато шуму, йому не треба публічний сором, але не варто сподіватись і на повну тишу.

Світ довкола вражав своїм шумом та невихованістю. Мене штовхали, звертались з презирливим «гей, хлопчику», вимагаючи зійти з дороги, коли комусь треба було проїхати. Не минуло й години, як я пожалкувала про те, що взагалі носа висунула з палацу.

Так, мене гарно навчали! Я чудово танцювала, нормально співала, грала на чотирьох музичних інструментах і знала кілька іноземних мов. Мене навчили користуватись зброєю та магією, хоча, звісно, батько був би проти, якби про це взнав. В деталях я визубрила королівський етикет, прочитала сотні книг і могла цитувати мудреців напам’ять!

Чим мені це могло допомогти в місті? А нічим. Навряд чи, якщо я стану посеред площі і декламуватиму праці відомих поетів та філософів, хтось дасть мені золота. Спати в лісі принцес не вчать, готувати їжу собі також…

Я була готова офіційно визнати себе ідіоткою. Дурість власної поведінки тепер здавалась очевидною, як і непристосованість до побуту. Я не могла зійти за простолюдина, навіть якби дуже постаралась. А кому треба збіднілий дворянин, який нічого не вміє..

– Ха, дивіться, яке одоробло!

Я здригнулась та озирнулась. Мій кінь, звісно, не найкращий на світі, але ж це не привід тицяти в нього пальцем і так про це волати! Та я вже не принцеса, а просто безіменний хлопчак серед дороги, тож чому б і ні?

Образити мене спробували молоді дворяни. Кількох з них я навіть добре знала – це були друзі мого брата, принца Алена, що ніколи не скупились на компліменти і здавались мені милими юнаками. Але від приязні до них не лишилось і сліду, коли я відчула на собі переповнені презирством погляди.

На мене дивились так, ніби я була третім сортом. Хлопчиком для биття.

І хоч приваблювати до себе увагу – останнє, що мені зараз треба, я мимоволі розправила плечі та, сподіваючись, що ілюзія добре змінила голос, промовила:

– Обговорення мого коня не робить вам честі, лорди.

– Коня! – розреготався один з хлопців.

Його я знала. Пауль Літаррі, спадкоємець багатого роду, мав стати одним з найбажаніших наречених країни – звісно, після того, як закінчить військову академію. Навчання тривало рік, і хоч воно не вважалось обов’язковим, більшість молодих дворян все-таки вважали боргом пов’язати своє життя з армією. Якоюсь мірою це пояснювалось необхідністю захищати державу, але останнім часом майбутні студенти просто уявляли себе майбутніми Першими Маршалами і думали, що їм личитиме суміш червоного та чорного – саме такі кольори носили військові чини нашої держави.

Пауль мені подобався. Не можна сказати, що я хотіла б вийти за нього заміж, та й розуміла, що у батька будуть інші вимоги до наречених, але тиждень тому на балу ми з лордом Літаррі танцювали аж три танці, і він сипав компліментами направ і наліво, анітрохи не соромлячись, що мені це може здатись надмірним.

Тепер же юнак, якого я вважала приємним співрозмовником, людиною, достойною моєї уваги, зараз явно прагнув втратити свої позиції. Він кривив трохи пухкі губи, мружив знайомі мені карі очі і всім своїм виглядом виражав презирство.

Знав би він, з ким говорить!

– Це не кінь, а скелет, що ледь переставляє копита, – авторитетно заявив Літаррі. – Він розвалиться швидше, ніж зробить хоч крок. І який кінь, такий же і хазяїн! Ти на якому смітнику цей камзол знайшов, хлопче?

Ілюзорний одяг я справді змінила звичайним, і виглядав він досить скромно, але був новим та чистим. Звісно ж, я не дозволила б собі вдягатись як голодранець, надто сильний голос королівської крові! Але, щоб той голос почути, треба з очей зняти шори, а Пауль цього робити точно не планував. В його сміхові відчувалось відверте презирство і бажання мені насолити. А ще – ствердитись на лідерських позиціях.

– Яким би не був мій одяг, – підвела погляд я, – це не дає вам права ображати мене, лорде!

– Якби мене ще хвилювала думка якогось простака! – розреготався Пауль.

– Чекай, чекай! – вигукнув один з його дружків, імені якого я згадати не змогла. – Може, перед нами осяйний лорд зі збіднілої родини, що вирішив повернути родові колишню славу?

– Ага, хоче піти слідами Абеларо! – напевне, Пауль вважав це смішним. – В такому випадку, йому треба швидше підіймати тіні, аби приховати цю тварину від людських очей!

– І себе б, – зареготав другий, – не завадило прикрити! А то нема чого своїм жалюгідним виглядом лякати на вулицях порядних людей!

– А коли це вже наслідувач нашого осяйного лорда Абеларо, – не вгавав Пауль, – то, може, він ще і в військову академію зібрався вступати цього року? Стане нашим величним конкурентом, а може, ще й стане зброєносцем у самого маршала!

Він глянув на мене з таким викликом, що я, забувши використати при мовленні здоровий глузд, випалила: