Розділ перший

– Нізащо! Нізащо я не піду за нього заміж! Ви геть втратили здоровий глузд?!

Я запізно зрозуміла, що зірвалась на крик, і мій гучний вигук явно чули всі. Але нічого. Нехай! Це ж треба було здогадатися! Віддати мене заміж – і за кого! За самого Дієго Абеларо!

…Я ніколи не сподівалась вийти заміж за коханого. Принцесам це не світить. Будь ти хоч десять разів красива, розумна та добра, будь страшна, дурна та пещена, тебе все одно змусять вийти за корисну людину. Таточко навіть не приховував власних намірів. Звісно ж, адже він король! Якщо він продовжить зображати порядного чоловіка ще й при близьких, то коли ж йому проявити власну хитру та підступну натуру?

Але ж треба трошечки думати про власну дитину! Бо те, якого нареченого вони для мене обрали, не вписувалось в жодні рамки.

– Авроро, – м’яко промовила моя матір, королева Береніка, – ти – принцеса. Заміжжя – не твоє бажання, а потреба держави.

– Потреба держави – аби я загинула?!

Батько виразно закотив очі.

– Від цього, – зронив він, – ще ніхто не помирав!

– Та що ви кажете, Ваша Величносте! – сплеснула руками я. – Так вже й ніхто!

– Не варто перебільшувати, Авроро, – продовжувала матір. – Твій наречений неймовірно багатий… Гарний! Не такий вже й старий…

– Майже вдвічі старший за мене.

– Не перебільшуй, – зітхнула мама. – Йому всього тридцять чотири…

Вона забарабанила пальцями по рамі парадного портрету, що його приволокли слуги, аби познайомити мене з любим нареченим. Можна подумати, я не знала, як виглядав лорд Абеларо, і мені треба портрети, аби надихнутись його бісівськими очима, що дивились страшно навіть з портрету.

Потойбічно гарний – і саме в це потойбіччя мене затягне, а мама та тато лише моргатимуть та посміхатимуться, проводжаючи доньку на той світ. Спочатку, звісно, заміж. Але потім – гарантовано на той світ!

– Але ж мені і дев’ятнадцяти нема!

Батьки глянули на мене, як на божевільну розбещену дівчину, і мені захотілось плакати. Звісно, вік – не привід для відмови. Бідолашку Шеррі, мою кращу подругу, видали заміж за п’ятидесятивосьмирічного графа, дарма, що їй ледь-ледь виповнилось вісімнадцять, і він не те що батьком, а дідом її може бути! Та й батько мій на одинадцять років старший за матінку, і це вважалось невеликою різницею. Крім того, мій майбутній чоловік, хай йому грець, з магічного роду, отже, найближчі півстоліття буде ще досить-таки молодим.

Але я категорично не хотіла за нього заміж. Що б не казали мені батьки про переваги для мене і для держави, ні! Яка різниця, наскільки він гарний, багатий та молодий, якщо більшого чудовиська на світі не знайти?!

…Лорд Абеларо прибув в наші краї здалеку, звідкись з південних країн. В Ріосі ненавидять чужаків, і його, тоді ще самовпевненого юнака, прийняли неохоче. Розпитували про походження, намагались зрозуміти, чий він син, але так і не отримали нормальної відповіді. Не знаю, яким чудом Абеларо потрапив в королівську військову академію, але в своєму випуску став кращим. Перша шпага королівства, наймогутніший маг країни…

І кістка в горлі всіх дворян Ріоса!

Чи варто говорити, що цю кістку регулярно викликали на дуель? Та лорд Абеларо міг заробити свої гроші вже на продажу рукавичок, якими в неї кидались! Дворянство шукало найменший привід випробувати удачу і спробувати позбавити королівство від цього більма в оці, від чужоземця, що ламає всі наші звичні устої.

Що ж, вже з того, що мене хочуть видати заміж за цю людину, можна зробити висновок, що дуелі він пережив. А от його суперники – не всі. Лорд Абеларо пролив немало крові, через нього ридала не одна вдова. Та йому було все одно. Якимось чином він стрімко розбагатів, явно брав участь в заборонених іграх – щастило йому як Нечистому! – і з властивою тільки божевільним рішучістю почав будувати військову кар’єру.

Сказати, що мій тато був нажаханий – не сказати нічого! Але Ріос атакували вороги, наші полководці, ті, що ще були живі та мали сили, втікали з поля бою, тільки й встигаючи ловити штани, а солдати масово дезертирували і переходили на сторону суперника. Я запам’ятала ці чорні роки слабко – мені не було і десяти років, – але навіть та сірість та бідність, що  розповзались по палацу, давали зрозуміти, що війна нас знищить.

А потім з’явився лорд Абеларо, весь в білому і на коні… Гаразд, про білий я перебільшила, та й кінь був вороний. Але він, до цього сяючий дворянин, що не знає меж в життєвих задоволеннях, раптом виявив бажання замінити одного з втікачів-полководців. Зібрав рештки солдат, що ще не встигли втекти, і атакував ворогів з правого флангу, якимось чудом провівши солдат по Мертвому Болоту. Там і одній-то людині верхи не пробратись, не те що останкам армії, але Абеларо звелів лишити коней і рушати пішки. Здавалося б, що може зробити групка піхотинців з величезною армією ворога?

Але зробили! Застали зненацька! Наші вороги мали серйозні втрати, а лорд Абеларо, що був полковником в першому бою, повернувся Першим Маршалом Ріоса. Казали, в тій війні він скористався забороненою магією, продав душу темним силам – і з того часу його називали Лорд Тіней.

Переможців не судять. Так, Абеларо – чудовисько, чутки про нього розповзались по всій країні, але хіба батько міг протиставити щось людині, за якою піде армія? Король Емерік боявся власного маршала. І тепер, замість того, щоб якось відгородитись від його впливу, намагався шукати альтернативи та вирішив віддати за нього мене, його власну доньку!