Глава 1. Франциск

Час має дивну властивість — або тягнеться, як смола, або мчить, мов скажений кінь. Сьогоднішній день явно належав до другого випадку. Здавалося, я щойно встиг зняти дорожній плащ у своїх покоях, як уже сидів у своєму кабінеті, слухаючи, як мої дорогі родичі обмінюються чемними фразами про «життя-буття».

Я знав: усі ці розмови — лише розминка. Сестра-королева ніколи не витрачала часу на пусте. Вона приїхала не задля того, щоб пити чай і милуватися нашими вежами.

Атмосфера була навіть затишною: камін потріскував, на полицях шикувалися старі томи, мама нервово складала руки на колінах, а Філіп, мій зять і водночас «король-ідеал», розвалився в кріслі, немов на власному троні. І тільки я відчував, як десь глибоко всередині напружується кожна жилка: щось задумала Ізабелла.

І вона не змусила чекати.

— Ізабелло, як я заздрю своєму брату. Роки над вами безсилі, ви все така ж юна й вродлива, — щебетав я, хоча розумів, що дешеві компліменти ніяк не врятують від наполегливості імператриці. Якщо вже вона щось задумала, то хоч ховайся. А в її несподіваному візиті точно є причина.

— До речі, про вроду та юність, — її усмішка стала небезпечною. — Франциску, як тобі Ліана?

Я закотив очі. О, чудово. Нарешті ми дійшли до того самого «важливого питання».

— Королева заметів? — я дозволив собі іронічну усмішку. — Ви про ту бідолашну, що розтягнулася на льоду перед половиною двору? Видовище вартувало оплесків, чесно. Якщо прибиральники досі не отримали на горіхи, я сам їх покараю. — Знизав плечима. — А взагалі? Як вона мені може бути? Звичайна дівчина. Вам, дорога кузино, конкуренції ніхто не складе.

Я думав, що цим все і завершиться. Та ні — я забув, з ким розмовляю.

— Це не звичайна дівчина, — її голос набрав тієї солодкої м’якості, що завжди передувала різанині. — Я привезла її, щоб зробити королевою Етерни. Сьогодні ввечері ти з нею зблизишся, а завтра оголосиш про заручини.

На мить у кабінеті стало так тихо, що я почув власне серцебиття.

Мама дивилася то на мене, то на Ізабеллу. В її очах — тривога. Вона мріяла про моє весілля, але аж ніяк не про таке. Філіп сидів з тим самим виразом обличчя, що й завжди: «мені цікаво, чим це закінчиться». А сама Ізабелла дивилася прямо на мене — гордо, впевнено, наче вже оголосила свій вирок.

А я… я відчував, як мене обступає змова.

— Сподіваюся, це жарт? Дуже дотепний, — я розвів руками. — Бо я не збираюся одружуватися. Ні з Ліаною, ні з кимось іншим. Цей етап життя для мене закритий. Крапка.

— Франциску… — почала Ізабелла, і в її голосі змішалися втома й невідворотність. Вона згадала Фелісу, мою минулу поразку, і почала читати мені нотації про сім’ю, спадкоємців, про те, що я мушу переступити через минуле.

Я слухав — і ледь стримував саркастичну усмішку. Мовляв, так, сестричко, давай, розкажи мені ще раз, як правильно жити. Наче я не знаю, що імперії потрібен спадкоємець. Наче я забув, що Етерна — це не зовсім незалежне королівство, а всього лише частина більшого Союзу Об’єднаних Королівств, яким править саме вона. Моя дорога кузино, моя «повелителько». Я — король, але вона — імператриця. Тонка різниця, яка сьогодні душила мене, немов петля на шиї.

Я підвівся, підійшов до сестри й узяв її руку.

— Ви врятували мене, — сказав щиро. — Ви посадили мене на трон, ви підтримали мене, коли я падав. Я завжди був вам вдячний. Але, Ізабелло… Моє життя — не ваше. Ліана мені навіть не подобається. Забудьмо про це.

Я сподівався, що хоча б так зможу відвести удар.

Але Ізабелла лише посміхнулася. У цій посмішці було все: і любов, і залізна воля.

— А хто тобі подобається? — кинула тихо. — Я три роки чекала, щоб ти зробив вибір сам. Тепер ти не залишив мені вибору. Імперії потрібен спадкоємець.

Я стиснув зуби так, що аж занило.

— У мене є брат. Вітольд. Якщо я не зможу правити — він підросте й сяде на трон. Якщо ні — завжди є ваш син Себастіан. Моїй династії вистачить спадкоємців без Ліани.

Я вперше в житті відчув себе не молодшим братом, а рівнею. І сказав «ні».

Але цього разу Ізабелла не збиралася відступати.

Вона піднялася й випросталася — вся велич і холод Шарлійської королеви в одному жесті.

— Це не було проханням, Франциску. Це був наказ.

Мені здалося, що підлога хитнулася під ногами.

— Що?.. — вирвалось у мене.

— Ти присягнув мені на вірність, — її голос лунав, як удари молота. — Одруження короля — справа державного значення. Я призначаю весілля за п’ять тижнів.

І ось у її руках з’явився сувій із печаткою — офіційний наказ. Все. Гру закінчено.

Я стояв, наче ошпарений. Мене вмовляли — і я опирався. Але тепер мене зламали, як перегнилу гілку.

— Як побажаєте, Ваша Величносте, — прошепотів я, ковтаючи гіркоту.

І все ж, глибоко в душі я клявся: це ще не кінець. Якщо вони думають, що загнали мене в кут — то хай знають: загнаний у кут звір кусається найболючіше.

Любі друзі, якщо глава вам подобається, додавайте в бібліотеку, ставте зірочку і залишіть коментар, щоб я знала, що вам цікаво! Оновлення будуть щоденні! Чекаю на ваш зворотній зв'язок.

Ваша Яся♥️