Розділ 11

Чорна троянда під кривавим місяцем

Ніч була неприродно тихою.

Троянда стояла серед темного лісу. За її спиною розкривалися червоні, напівпрозорі крила — не як у птаха… а як у створіння, народженого магією місяця й вогню.

Кривавий місяць завис над небом, величезний і тривожний.

Його світло було не срібним — воно було червоним.

Її волосся розвівалося від невидимого вітру, а в руці вона тримала чорну троянду.

— Ти прокинулася… — прошепотів голос у темряві.

Троянда повільно заплющила очі.

Вона відчувала, як її сила змінюється. Вогняні веселкові троянди більше не були лише красою — тепер у них з’явилася тінь.

— Це не темрява, — прошепотіла вона сама до себе. — Це частина мене.

Але в замку тим часом…

На старому столі лежала червона троянда. Поруч — книга з древніми символами. Сторінки самі перегорталися, ніби хтось невидимий шукав потрібне заклинання.

Слова на сторінках почали світитися.

"Коли принцеса місяця торкнеться крові троянди, пробудиться друге крило."

Арсен стояв біля вікна, тримаючи ще одну чорну троянду.

— Ти думаєш, що це твій вибір, Трояндо… — тихо сказав він. — Але сила місяця має ціну.

У цей момент у лісі земля під ногами Троянди задрижала.

Її крила стали яскравішими.

Вона піднесла чорну троянду до грудей — і квітка раптом спалахнула темно-червоним вогнем.

Біль пронизав її тіло.

Але вона не впала.

— Я не стану чудовиськом, — прошепотіла вона крізь сльози. — Я стану силою.

І раптом із неба впала срібна іскра — чисте світло місяця — і торкнулося її чола.

Кривавий місяць на мить зблід.

У замку книга різко закрилася.

Арсен різко підняв голову.

— Ні… це неможливо.

Троянда відкрила очі.

Вони більше не були лише ніжними.
У них тепер горіли одразу два світи — червоний і срібний.

І десь далеко Нортон раптом схопився, відчувши магічний сплеск.

— Трояндо…

Бо те, що прокинулося цієї ночі — вже не можна було зупинити.

це була лише початкова ціна за силу принцеси Місяця та Сонця.

Нортон вибіг із кімнати, навіть не відчуваючи холоду кам’яної підлоги під босими ногами. Магія різонула його, мов удар блискавки.

— Вона на межі… — прошепотів він.

У лісі Троянда стояла посеред кола випалених троянд. Червоне полум’я повільно згасало, залишаючи по собі чорні пелюстки, що розчинялися в повітрі.

Її крила більше не палали — вони стали глибокого рубінового кольору з тонкими срібними прожилками.

— Друге крило… — тихо сказала вона, торкаючись плеча. — Це не темрява. Це рівновага.

Але рівновага давалася болем.

У її свідомості з’явилися видіння.

Вона побачила замок у руїнах.
Побачила Нортона — пораненого.
Побачила Арсена, який тримав у руках ту саму книгу.

— Обери сторону… — лунав шепіт.

— Я не обираю сторону, — твердо відповіла вона. — Я створю свою.

Земля під ногами розквітла — не вогнем, а світлом. З чорної землі почали проростати нові троянди — срібно-червоні, живі.

У цей момент Нортон з’явився на узліссі.

Він зупинився.

Перед ним стояла вона — інша, сильніша… небезпечніша.

— Трояндо… — його голос був хрипким.

Вона повільно повернулася.

На мить його серце стиснулося — її очі сяяли двома кольорами одразу.

— Ти боїшся мене? — тихо спитала вона.

Він зробив крок уперед.

— Я боюся тільки одного… що ти пройдеш через це сама.

Її крила повільно зникли, розсипавшись іскрами.

Вона похитнулася.

Нортон встиг підхопити її.

— Я ж казав, — прошепотів він, притискаючи її до себе. — Якщо твоя сила зламає небо — я стоятиму під ним.

Вона ледь усміхнулася.

— Це тільки початок… Арсен знає більше, ніж говорить.

в ту саму мить у вежі замку Арсен дивився на червону лінію, що з’явилася на його долоні — знак пробудження.

— Ти прийняла силу, Трояндо, — тихо сказав він. — Тепер гра починається по-справжньому.

За вікном місяць повільно змінював колір із кривавого на срібний.

Але в глибинах лісу прокинулася ще одна тінь.

І вона не належала ні Нортону.
Ні Арсену.

Це була сила, яка чекала принцесу з самого народження.

тепер вона знала її ім’я.

У той самий час, коли ліс тремтів від сили Троянди, у північному крилі замку прокинулася інша магія.

Агафія різко сіла на ліжку.

Її долоні світилися м’яким золотим світлом.

— Вона прокинулась… — прошепотіла вона.

— Хто? — пролунав знайомий голос з балкона.

Нік.

Його білі волосся ледь сріблилися у світлі місяця, а карі очі уважно дивилися на неї. Він виглядав спокійним… але його плечі були напружені.

— Троянда, — відповіла Агафія, встаючи. — Її сила змінилася. Я це відчула.

Нік повільно зайшов до кімнати.

— І ти боїшся?

Вона мовчала.

Її магія була іншою. Якщо Троянда — полум’я й місяць, то Агафія — світанок і тиша перед бурею.

— Я боюся не її сили, — тихо сказала вона. — Я боюся, що вона не витримає того, що ще прийде.

Нік зупинився перед нею.

— Ти завжди береш на себе занадто багато.

— Бо я старша, — ледь усміхнулася вона. — Бо я повинна…

— Ти не повинна рятувати всіх сама, Агафіє.

Він обережно взяв її за руки.

Її золотий світ розтікся по його пальцях, але не обпалив.

— Ти — не тільки сила. Ти — дівчина, яка має право боятися, сумніватися… і любити.

Вона підняла на нього очі.

— Любити? — тихо повторила вона.

Нік наблизився.

— Так. І я більше не буду мовчати.

Його голос став глибшим.

— Я відчуваю кожен твій біль. Кожну тривогу. І якщо темрява прийде за Трояндою — я стану поруч із тобою. Не як воїн. А як той, хто любить.

Серце Агафії прискорилося.

— Ніку…

Він ніжно торкнувся її щоки.

— Ти не одна. І ніколи не була.

За вікном місяць остаточно став срібним.

І в ту ж мить золотий знак з’явився на зап’ясті Агафії — тонкий, як промінь сонця.