Розділ 5 Полум’я під веселкою

Ніч у замку була незвично тихою.

​Після всього, що сталося на тренувальному полі — після вогняних веселкових троянд, які Троянда створила вперше у житті, — навіть вітер ніби боявся торкатися веж.

Агафія стояла біля високого вікна. Місяць світив просто в її долоні. Срібне світло огортало пальці, і троянда, що лежала на підвіконні, повільно вкривалася тонким сяйвом.

​— Ти відчуваєш це? — тихо спитала вона.

​Троянда кивнула.

​— Так… щось змінюється. Наче нас кличуть.

​І раптом у дворі замку спалахнуло світло. Не сонячне. Не місячне. Воно було… змішане.

​Знизу долинув крик варти:

— Тривога!

​Сестри вибігли з кімнати.

У центрі подвір’я стояла постать у темному плащі. Обличчя було сховане, але від нього віяло холодом.

​— Ви вже прокинулися, принцеси, — голос лунав ніби з двох світів одразу. — Сила Місяця і Сонця… об’єднана з веселкою. Ви думаєте, це дар?

​Троянда стиснула руку сестри.

​— Хто ти?

​Постать підняла руку — і небо над замком потемніло. Веселка, яка щойно з’явилася після дощу, почала чорніти з країв.

​— Це випробування.

​Агафія підняла долоню до неба:

— Місяцю… допоможи.

​Срібне світло розсікло темряву.

​Троянда зробила крок вперед:

— Веселко… стань полум’ям!

​З її рук виросли вогняні троянди — але тепер вони були ще сильнішими. Пелюстки світилися всіма барвами, а в центрі палало золоте ядро.

​Постать засміялася:

— Ось воно… Справжнє полум’я спадкоємиць.

​Вітер здійнявся, плащ незнайомця розвіявся — і сестри побачили знак на його грудях.

​Чорна троянда.

​Агафія відчула, як серце стислося.

— Це той самий символ… зі старої книги.

​Троянда не відступила:

— Ми не боїмося.

​— Побачимо, — прошепотів незнайомець.

​Темрява кинулася вперед хвилею.

​І тоді сталося те, чого не чекали навіть сестри.

Місячне світло Агафії й веселкове полум’я Троянди не просто з’єдналися — вони сплелися в єдину силу.

​У небі розквітла гігантська троянда.

Срібно-золота.

З вогняними краями.

​Світло вибухнуло.

​Коли пил осів, подвір’я було порожнім. Незнайомець зник. А на камені залишилася лише одна річ — чорна пелюстка.

​Вона повільно перетворювалася на попіл.

​Троянда тихо сказала:

— Це тільки початок.

​Агафія подивилася на небо. Веселка повернулася. Але тепер у її самому центрі сяяв місяць.

​Замок завмер: війна за силу Сонця, Місяця й Веселки розпочалася.

​Бажаєш, щоб я допоміг скласти план для наступного розділу, де дівчата розкривають таємницю Чорної троянди?

Попіл чорної пелюстки ще довго кружляв у повітрі.

Троянда обережно простягнула руку, і кілька іскор осіли на її долоні. Вони не пекли. Вони були холодні.

— Це не звичайна темрява… — прошепотіла вона. — Вона жива.

Агафія підійшла ближче. Місячне світло знову зібралося навколо її плечей, мов срібний плащ.

— Він повернеться, — тихо сказала вона. — І наступного разу буде сильнішим.

Раптом камінь під їхніми ногами тріснув.

Із тріщини пробилося тонке червоне світло.

Троянда різко відступила.

— Це не моє полум’я…

Із землі повільно виросла чорна троянда. Її пелюстки були темні, мов ніч без зірок, а всередині пульсувало криваве світло.

Вітер стих.

— Ні, — вона зробила крок вперед. — Він залишив це як виклик.

Її очі спалахнули веселковим вогнем.

Вона підняла руку — і з її долоні виросла вогняна троянда. Але цього разу пелюстки були не просто райдужні — вони мали відблиск місячного срібла.

Агафія здивовано подивилася на сестру.

— Ти змінила її…

— Ні, — усміхнулася Троянда. — Ми змінили.

Вогняна троянда повільно опустилася на чорну.

Світло зіткнулося з темрявою.

Спершу земля затремтіла.

Потім чорна рослина почала тріскатися. Її пелюстки обсипалися, перетворюючись на попіл.

Але перед тим, як зникнути, вона прошепотіла.

— Ви ще не знаєте правди…

І зникла.

Настала тиша.

Троянда раптом похитнулася. Агафія встигла її підтримати.

— Ти витратила занадто багато сили.

— Ні… — прошепотіла вона. — Я відчуваю щось нове.

І в цей момент у небі спалахнула зірка. Вона сяяла яскравіше за всі інші.

Агафія підняла голову.

— Це знак.

Троянда заплющила очі — і побачила видіння.

Старий замок. Руїни. Кам’яний трон, оповитий чорними трояндами.
І голос:

«Справжня сила троянди народжується в болю».

Троянда різко розплющила очі.

— Нам потрібно знайти стару бібліотеку під південною вежею.

— Звідки ти це знаєш?

— Я бачила… частину правди.

Агафія міцніше стиснула її руку.

— Тоді ми підемо разом.

Над замком повільно сходило сонце.

Але цього разу його проміння було теплішим. Наче воно визнавало нову силу.

І глибоко під землею щось прокинулося.

Щось, що чекало саме на Троянду.

Під південною вежею завжди було холодніше.

Кам’яні сходи спускалися вниз, у глибину, де повітря пахло пилом, старими книгами й забутими таємницями. Смолоскипи спалахували самі, коли сестри проходили повз — наче замок упізнавав їх.

— Ти впевнена? — тихо запитала Агафія.

— Так, — відповіла Троянда. — Воно кличе мене.

Вони дійшли до старих дерев’яних дверей. На них був вирізьблений символ: троянда, розділена навпіл — одна частина срібна, інша вогняно-червона.

Троянда обережно торкнулася знаку.

Двері відчинилися самі.

Усередині — величезна бібліотека. Книги лежали на підлозі, на столах, у шафах до самої стелі. Але в центрі стояв кам’яний постамент. На ньому — одна-єдина книга.

Чорна обкладинка. Срібні нитки на палітурці. І червона троянда, що наче жила.

Троянда повільно підійшла.

— Це вона…