Розділ 3

Під кроною червоних троянд

Сад замку був старіший за самі мури.

​Туди не ходили без дозволу. Там росли троянди, які пам’ятали кожну принцесу роду. Їхні пелюстки були темно-червоні, насичені, ніби в них жила тиха магія.

​Троянда не пам’ятала, як опинилася тут.

​Ноги самі привели її після святкування. Після того, як веселкові троянди вперше спалахнули в повітрі. Після того, як усі дивилися на неї не як на просто дівчину… а як на щось більше.

​Вона сіла на лаву, намагаючись вгамувати серце, що калатало. Те відчуття, коли магія вирвалася назовні, досі відгукувалося теплом у кінчиках пальців. Вона подивилася на свої долоні: вони здавалися звичайними, але тепер вона знала — у них спить вогонь і веселка.

​— Чому я? — тихо прошепотіла вона в порожнечу саду. — Чому саме така сила?

​Червоні троянди навколо немов схилилися до неї, співчуваючи її розгубленості. Вона завжди була просто дівчиною, яка хотіла спокою, а тепер стала тою, хто тримає в руках долю небесного світла.

​Раптом вітер доніс тихий шелест пелюсток. Троянда відчула, що вона в цьому саду не сама. Хтось спостерігав за нею з тіні старих дерев, але це не лякало її. Навпаки, їй здалося, що сад захищає її, приймаючи як свою нову володарку.

​Вона торкнулася пелюстки червоної троянди, і та на мить спалахнула золотавим відблиском. Магія Місяця та Сонця тепер була частиною її подиху. Вона більше не була просто дівчиною.

​Вона була Трояндою, яка навчилася квітнути вогнем.

Сад замку був старіший за самі мури.

​Туди не ходили без дозволу. Там росли квіти, які пам’ятали кожну принцесу роду. Їхні пелюстки були темно-червоні, насичені, ніби в них жила тиха магія.

​Троянда не пам’ятала, як опинилася тут.

​Ноги самі привели її після святкування. Після того, як веселкові троянди вперше спалахнули в повітрі. Після того, як усі дивилися на неї не як на просто дівчину… а як на щось більше, небезпечне і прекрасне водночас.

​Вона сіла на холодну лаву, намагаючись вгамувати серце, що калатало. Те відчуття, коли магія — її вогняна веселкова Марія — вирвалася назовні, досі відгукувалося тремтінням у кінчиках пальців. Вона подивилася на свої долоні: вони здавалися звичайними, але тепер вона знала — у них живе сонце, місяць і кольори неба.

​— Чому я? — тихо прошепотіла вона в порожнечу саду. — Чому саме така сила?

​Червоні троянди навколо немов схилилися до неї, співчуваючи її розгубленості. Вона завжди була просто дівчиною, яка хотіла лише любові та спокою, а тепер стала тією, хто тримає в руках вогняну долю всього королівства.

​Раптом вітер доніс тихий шелест. Троянда відчула, що вона в цьому саду не сама. Хтось спостерігав за нею з тіні старих дерев, але це не лякало її. Навпаки, їй здалося, що сад захищає її, приймаючи як свою справжню володарку.

​Вона обережно торкнулася пелюстки червоної троянди, і та на мить спалахнула ніжним веселковім відблиском. Магія тепер була частиною її подиху, її крові. Вона більше не була просто дівчиною, яка боїться власної тіні.

​Вона була Трояндою, яка навчилася квітнути вогнем.

Листя зашурхотіло.

​Троянда різко опустила руки. Вогняні веселкові квіти ще кружляли навколо неї, але повільніше, наче відчували небезпеку.

​— Хто тут? — її голос був тихий, але вже не тремтів.

​Із тіні, між старими кам’яними сходами, виступила постать. Це був високий юнак. Темне волосся спадало на чоло, а очі — глибокі й холодні, але не злі. Він не виглядав як ворог… але й не як звичайний гість.

​— Я не хотів лякати тебе, — спокійно сказав він.

​Троянда відчула, як вогняні квіти навколо неї спалахнули яскравіше, реагуючи на її хвилювання.

​— Ти був у залі, — прошепотіла вона. — Ти дивився на мене.

​Він ледь усміхнувся — тонко, майже непомітно.

​— Важко не дивитися, коли хтось пробуджує магію, яку не бачили століттями.

​Серце Троянди пропустило удар. Вона зробила крок вперед, не зводячи з нього очей.

​— Що ти знаєш про мою силу?

​Юнак повільно підняв руку — і одна з червоних троянд поруч із ним раптом почорніла по краях. Вона не згоріла, ні. Вона просто потемніла, втрачаючи колір. Троянда відчула різкий, пронизливий холод.

​— Сила Місяця не лише створює, — тихо сказав він. — Вона може і знищувати. Ти відчула тільки світло. Але чи готова ти до тіні?

​Веселкові троянди навколо дівчини раптом різко закружляли, утворюючи захисний світловий бар’єр. Вона відчула, як магія Марія всередині неї стає гострою, мов шипи.

​— Я не дозволю нікому торкатися мого саду, — її голос став твердішим, ніж будь-коли раніше.

​Юнак зробив крок назад, ховаючись у сутінках.

​— Я не твій ворог… поки що.

​Тиша впала між ними, важка й густа. І раптом з неба впав тонкий місячний промінь, освітлюючи їх обох. Веселкові троянди спалахнули востаннє — яскраво, майже сліпуче, засліплюючи на мить.

​Коли світло згасло… юнак зник.

​Залишився лише холодний вітер, що блукав між кущами, і одна почорніла пелюстка на землі. Троянда повільно нахилилася й підняла її. Її пальці більше не тремтіли. Вона відчувала холод пелюстки, і цей холод дивним чином заспокоював її розпечену силу.

​— Тінь… — прошепотіла вона. — То ось яка ціна.

​Десь далеко в замку пробив годинник. І цього разу його звук був важчим, тривожнішим.

​Бо магія пробудилася. І разом із нею прокинулося щось ще. Щось, що занадто довго чекало в темряві.