Розділ 1

​Ранок у замку починався не зі світла.

​Він починався з тиші.

​Троянда стояла біля вікна своєї кімнати, тримаючи в руках червону квітку. Пелюстки були оксамитові, глибокого кольору — майже як кров. Вона провела пальцем по стеблу… і не відсмикнула руку, коли шип легко проколов шкіру.

​Краплина впала на мармурову підлогу.

​Червоне на білому.

​— Ти знову поранилася, — тихо сказала Агафія, з’явившись у дверях.

​Троянда знизала плечима.

​— Вона красива, правда?

​— Красива, — відповіла сестра. — Але в кожної краси є захист.

​Троянда ледь усміхнулася.

Захист…

​Усі в замку завжди говорили про захист. Про силу. Про спадок. Про те, ким вони повинні стати. Але ніхто не питав, ким вона хоче бути.

​Знизу вже лунали голоси слуг — замок готувався до свята. День Місяця та Сонця наближався, і кожен крок віддавався в стінах, наче нагадування: часу мало.

​Троянда поставила квітку у вазу. Її пальці ще трохи боліли.

​— А якщо я не відчую нічого? — раптом прошепотіла вона.

​Агафія підійшла ближче.

​— Відчуєш. У нашій родині всі відчувають.

​— А якщо зі мною щось не так?

​Тиша між ними стала густою.

За вікном небо було дивно червонуватим, хоча сонце ще не зійшло повністю.

​І десь глибоко всередині Троянда знала: шипи болять не просто так.

​Вони готують до більшого болю.

​У двері постукали.

​— Панянки, королева чекає вас у залі дзеркал, — пролунало з коридору.

​Троянда ще раз глянула на троянду.

​Краплина крові повільно ковзнула її пальцем.

​І на мить їй здалося… що пелюстки стали темнішими.

Троянда та Агафія крокували коридорами замку. Кожен крок відбивався від високих склепінь луною, а килими поглинали їхні слова. Повітря було прохолодним, і десь у глибині замку відчувався аромат старовинних троянд — тих самих, що росли у саду, але зараз здавалися дивно живими, ніби вони спостерігали за дівчатами.

​— Чому дзеркала завжди такі величні й холодні? — тихо запитала Троянда, коли вони увійшли до зали.

​Агафія всміхнулася, але її очі залишалися серйозними:

— Вони показують не лише нас. Вони відображають те, що ми приховуємо. І іноді — те, що ще не настало.

​Троянда відчула холодок. Величезні дзеркала стояли по всьому периметру, їхні срібні рами тьмяно сяяли у світлі свічок, що коливалося від подиху повітря. Вона зробила крок уперед… і помітила, що її власне відображення ніби злегка затремтіло.

​— Дивно… — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце прискорилося. — Мені здалося, що…

​Але Агафія схопила її за руку, і вони разом підійшли до великого центрального дзеркала. Тут на них чекала королева — велична і строга, як завжди. На її грудях виблискував медальйон Місяця та Сонця. Її очі світилися дивним блиском, і Троянда відчула: вона дивиться не просто на матір, а на силу, яка споконвіку живе в цьому замку.

​— Мої маленькі принцеси, — промовила королева, і її голос лунав ніжно, але владно, — настав час дізнатися про своє призначення.

​Серце Троянди стислося. Їй здавалося, що шипи червоної квітки досі кололи її пальці — нагадуючи, що кожна краса має свою ціну.

​— Але… я ще не готова, — голос дівчини злегка затремтів.

​Королева кивнула, ніби розуміючи:

— Ніхто не буває готовим. Саме це і робить шлях особливим. Тільки той, хто йде крізь біль і страх, стає справжнім.

​Троянда глибоко вдихнула. Дзеркало перед нею спалахнуло слабким срібним світлом, і на його поверхні на мить з’явився образ — не її теперішньої, а дівчини в дивному сяйві, з очима, що світилися, немов сама місячна ніч.

​— Що це? — прошепотіла вона, відступаючи на крок.

​— Тою ти можеш стати, — сказала королева тихо. — Але шлях до цього буде тернистим. Шипи болітимуть. Іноді — значно сильніше, ніж зараз.

​Троянда подивилася на свої руки. Крапля крові на мармурі в її думках здавалася теплішою, ніж раніше. Вона відчула: цей день — не просто початок свята. Це початок того, що змінить усе її життя.

​І замок ніби зітхнув разом із нею, підкреслюючи тишу, яка зараз була важчою за будь-який звук.

Троянда та Агафія крокували коридорами замку. Кожен крок відбивався від високих склепінь луною, а килими поглинали їхні слова. Повітря було прохолодним, і десь у глибині замку відчувався аромат старовинних троянд — тих самих, що росли у саду, але зараз здавалися дивно живими, ніби спостерігали за ними.

​— Чому дзеркала завжди такі величні й холодні? — тихо запитала Троянда, коли вони увійшли до зали.

​Агафія всміхнулася, але її очі залишалися серйозними:

— Вони показують не лише нас. Вони відображають те, що ми приховуємо. І іноді — те, що ще не настало.

​Троянда відчула холодок. Величезні дзеркала стояли по всьому периметру, їхні срібні рами тьмяно сяяли у світлі свічок, що тріпотіло від подиху повітря. Вона зробила крок уперед… і помітила, що її власне відображення ніби злегка затремтіло.

​— Дивно… — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце прискорилося. — Мені здалося, що…

​Але Агафія схопила її за руку, і вони разом підійшли до великого центрального дзеркала. Тут на них чекала королева — велична і строга, як завжди, з медальйоном Місяця та Сонця на грудях. Її очі блищали дивним світлом, і Троянда відчула: вона дивиться не просто на матір, а на силу, яка вже живе в цьому замку.

​— Мої маленькі принцеси, — промовила королева, і її голос лунав ніжно, але владно, — настав час дізнатися про своє призначення.

​Серце Троянди стислося. Їй здавалося, що шипи червоної квітки досі кололи її пальці — нагадуючи, що кожна краса має свою ціну.

​— Але… я ще не готова, — голос дівчини злегка затремтів.

​Королева кивнула, ніби розуміючи:

— Ніхто не буває готовим. Саме це і робить шлях особливим. Тільки той, хто йде крізь біль і страх, стає справжнім.