Пролог

​Ніч опустилася на королівство тихо, майже нечутно.

Місяць завис над старовинними вежами замку, ніби спостерігав. Камінь був холодний, але живий — він пам’ятав усе.

​Пам’ятав попередніх принцес.

Пам’ятав війну.

Пам’ятав клятву.

​У найвищій вежі горіло світло. Королева стояла біля вікна, стискаючи в руках срібний медальйон із символом Місяця та Сонця — знаком їхнього роду. Її пальці тремтіли.

— Час наближається… — прошепотіла вона.

​Коридорами замку пронісся холодний вітер, хоча всі вікна були зачинені. Свічки спалахнули синім полум’ям.

​Десь далеко, за межами королівства, щось прокинулося.

​У дитячій кімнаті дві маленькі дівчинки спали, не знаючи, що їхні долі вже написані зірками. Одна тихо усміхалася уві сні. Інша — здригнулася, ніби почула поклик.

​Замок затамував подих.

​Бо цього разу пробудження буде іншим.

Цього разу сила обере не ту, кого всі очікують.

І коли настане День Місяця та Сонця — небо змінить колір.

​А разом із ним — і весь світ.

​Світло у вежі раптом згасло.

Королева різко обернулася. Медальйон у її руках нагрівся, і на сріблі з’явилися тонкі тріщини світла — наче по ньому побігли живі промені.

​Десь унизу пробив годинник.

Опівніч.

​У дитячій кімнаті вітер тихо розсунув фіранки. Місячне світло ковзнуло по підлозі й зупинилося біля ліжечок.

​Маленька Агафія тихо спала, обіймаючи іграшку. Її волосся ледь світилося теплим золотом.

​А Троянда (або Дроянда) раптом розплющила очі.

Темрява навколо не лякала її. Вона дивилася прямо у вікно — ніби бачила щось далеко за горизонтом.

​Її маленька долонька повільно стиснула простирадло.

​І в ту ж мить над замком спалахнув тонкий срібний промінь, перетнувши небо. Зірки на мить потьмяніли.

​Замок тихо здригнувся.

​Королева притиснула медальйон до грудей.

— Не зараз… — прошепотіла вона. — Вона ще занадто маленька.

​Але сила не питає дозволу.

Вона просто прокидається.

​І разом із нею починає рости щось інше… Щось, що чекало цього моменту роками.

​За межами королівства, у темному лісі, розплющилися очі.