Сторінки перегортаються назад, до жовтого паперу з вугільними написами. Ось і малюнок зі штурвалом. Той самий чоловік. Чомусь Мілена помічає, що він рисами обличчя нагадує її маму. Зовсім віддалено, але й не заперечиш це. До того ж волосся таке саме чорне, як у Мар'яни. І як у самої дівчинки.
— Доню, ти знайшла мій альбом? - Жінка увійшла до кімнати й присіла поруч над книгою.
— Мамо, чому ви з татом не казали, що зупинили війну? Це ж така гордість!
— Мі, ну ми ж не самі це зробили.
— Але все одно, це ваша заслуга.
Жінка лише усміхнулась.
— Ну, що тут ще є цікавого?
— Ось. - Мілена вказує на фігуру моряка. - Хто це?
— Це мій пра-пра-пра-прадідусь. Рене.
— Він був дуже красивим.
— І хоробрим. Як і бабуся...
Рясний шторм супроводжувався гучною лайкою матросів. Тільки капітан сидів спокійно, тримаючи в руках і роздивляючись свій капелюх.
„Мг, він уже давно вицвів. Зараз прибудемо до Портвейлу, пошукаю новий.”
Грюкіт. Від різкого поштовху корабля, чоловік ледь не впав з ящика за борт, та, на щастя, лише стукнувся спиною об дерев'яне брило.
— Щоб тебе чорти копнули, обережніше можна?
— Вибачте капітане Вінсмон, важко звикнути до нового штурвалу, ще й така погода. - Чується винний голос штурмана Генріха.
Рене втомлено зітхає.
— Біжи інших поклич.
— Так, слухаюсь. - І чоловік біжить до кают, даючи капітану стати за штурвал. Той управно веде корабель до берега.
„Ну... Зустрічай нас, Портвейл.”
Тільки чорні довгі чоботи торкаються піску, як тіло охоплює відчуття немислимої спеки. Капітан скидає свій плащ, складає вдвоє й прив'язує рукавами до поясу. У сорочці з жилеткою значно краще.
Команда спускається слідом. Усі, крім одного матроса.
— Ей, ну чого ти? Перший шторм найважчий, так, але далі звикнеш. Ось бачиш, уже й сонце вийшло.
— Я розумію, капітане. Просто голова паморочиться.
— Ну то залишайся. Перевіриш тоді запаси.
— Є!
І так само роздавши вказівки іншим, чоловік направився до ринку. Перешіптування одразу огорнули його персону.
— Це ж Рене Вальт Вінсмон!
— Так-так. - Шепоче друга торговка. - Я чула, що його піратська команда неабиякі головорізи.
— Та він сам кого хочеш на лопатки покладе. По ньому й не скажеш, але жертвам видніше.
— Чому він прибув сюди?
— Та хто його зна. За здобиччю, цілком вірогідно.
— А я думаю, запаси поповнити. Кажуть, його команда відправляється на далекі землі.
— А ще кажуть, що варитися в плітках не гарно, панянки. - Втручається в розмову капітан.
— Ой...
Він єхидно посміхається, в знак вітання знімаючи свого капелюха й киваючи. Короткий чорний хвостик спадає на плече.
— Гарного дня. - І Вінсмон іде геть.
У дальньому краю ринка стає прохолодніше.
„Нарешті, я думав задихнуся від спеки.”
Ось і лавка з капелюхами. Рене взяв такий самий, як мав тільки не чорний, а бордовий.
Далі ринок уже закінчувався й не було що дивитись. За торговими лавками слідував темно-зелений ліс. Чому б не прогулятися?
Капітан виходить до лісу, де тихо та спокійно. Тут віє легкий вітер. Пахне свіжістю й молодою хвоєю. Через верхівки дерев ледь-ледь пробивається сонце, розбавляючи густу темряву тіней.
Прохолодні пориви гойдають капелюх капітана. Вінсмон притримує його рукою.
„Чудова все-таки знахідка.”
— Га? - На іншому кінці невеликого лісу капітан уловлює тихі плавні звуки. Вони нагадують мелодію... Мелодію музичного інструмента.
„Це точно лунає десь біля моря.”
На виході до обриву видніється граційний жіночий силует. Повернутий спиною до капітана й обличчям до води. А в руках дівчини невеличка скрипка. Ніжні руки вправно орудують смичком. Проста за фасоном, але розкішна сукня гойдається в такт вітру. Так само хиталось її золотаве волосся, зав'язане в мальвіну білим бантиком. Тільки чорні туфлі на невисокому підборі твердо стояли на місці. Шкода, зараз не можна побачити дівоче, мабуть, дуже красиве обличчя. Тільки слухати як вона грає. Мелодія така ж спокійна й плавна, як хвилі зараз. Наче для них вона й виконує цю музику. А для кого ще? Стоїть тут одна, не помічаючи нічого й нікого навколо себе, включаючи капітана. Від таких ніжних, але майстерно виконаних сильних звуків хочеться швидше відправитись у чергове плавання, насолодитися близькою серцю атмосферою моря.
В один момент, дівчина все-таки відчуває чиюсь присутність. Обертається, дивиться на капітана, але не встигає нічого не сказати. У далечі, здається, з правого боку, лунає жіночий голос. Спершу слів не розібрати, але коли скрипка затихає, все стає чутно:
— Принцесо Маріан, ви мали почати урок пів години тому. - Звучить суворо. - І тим паче не тут, а в королівському саду.
Принцеса обертається до служанки.
— Я доросла людина, щоб робити все так, як вважаю сама. З рештою, музика й мистецтво це в першу чергу про душу. Чи можна на повну зіграти, коли ти цього не хочеш?
— Принцесо Маріан, повернімося до палацу й обговоримо це з вашими батьками.
Дівчина роздратовано зітхає.
— Можна сказати, там є, що обговорювати. - І разом зі служанкою, розвертається геть. Тільки наостанок проводжає Рене своїм поглядом зелених очей. А він дивиться на тоненьку лінію засмучених губ, що утворила ямочки на щоках. Усвідомлює, що з такими темпами благородна кров дівчину й знищить. Він ніколи не розумів, як розкошам можна надавати перевагу більше, ніж свободі.
„Отже, це принцеса тут. Маріан...”
За своє життя Рене був у Портвейлі лише вдруге. Він нічого не знав про тутешній лад. Однак, завтра можна про все розпитати в давнього знайомого.
Хатинка знаходилася у декількох метрах від ринку. Ближче до людей, це точно в дусі старого священника.
— Рене, який приємний сюрприз.
— Добрий день, Карлосе. - Чоловік привітно зняв капелюха. - Та от, коли відправлявся в Портвейл, згадав, що ви оселилися там. Вирішив зайти в гості.
— Заходь, побалакаємо.
Уже скоро на столі стояв зелений запашний чай.
— Надовго ви тут?
— Та ні, ми вже закупилися, трохи перепочинемо й будемо відправлятися.
— Та залиштесь хоча б до коронації принцеси, буде неабияке видовище.
Рене знизав плечима.
— Подивимось. У вас, до речі, одна принцеса в країні?
— Так, Маріан.
— Оу. Тоді мені вже пощастило її побачити.
— Та ти що?
— Ага. Сварилася зі служанкою через скрипку.
— А, ну тоді точно вона. Вередлива, що просто жах.
— То не могли б ви більше за неї розповісти?
— Нема що розповідати.
Усі, кого не спитаєш, казали одне: Маріан Прима Мірель — звичайне розпещене дівча. Попри хорошу обізнаність у королівських справах та керуванні державою, вона була занадто гордою й пихатою. Принаймні, так казала невелика групка людей, яким взагалі вдалося з нею поспілкуватися, адже принцеса мало кого підпускала до себе. І тільки за необхідності.
— Цікаво. - З губ Рене зірвався смішок.
— Еге ж. Але, з рештою, суддя їй лише Бог.
— І вона сама. Ну гаразд, піду я. Хлопці чекають.
Згодом капітан Вінсмон знову повернувся на борт „Гарпії.”
— Доооброго ранку, капітанее! - Лунав радісний голос Генріха.
— Доброго. У тебе, бачу, хороший настрій?
— Угу. Я йду на побачення з однією дуже симпатичною місцевою.
— Та ну? Сподіваюся, ти справиш на неї гарне враження. А де Ітан?
— Новенький? Пішов якісь ліки купувати. Інші теж на площі гуляють.
— Хм... Добре. Але я хотів провести зібрання о другій. Тож, сильно не затримуйся.
— Так точно, капітане.
Уже зовсім скоро, штурман покинув борт Гарпії, поспішивши до своєї симпатії.
— Удачі на побаченні! - Крикнув Рене наостанок.
— Дякую, капітане!
Сам Вінсмон теж не міг довго знаходитись на палубі. Якраз, коли до зібрання залишалась година, знайшовся привід піти в місто: Пошукати й повідомити команду. Рене зістрибнув на берег, впевненими кроками рушив на площу. Тут як завжди було людно, особливо, навколо ринку. Однак, було в цьому щось атмосферне, якоюсь мірою. Навіть змушувало забути про нестерпну спеку. Членів своєї команди, чоловік загалом зустрічав біля лавок з випивкою. Це було не дивно, та й на їх місці, він би пішов саме туди. Скуштував вина й насолоджувався відпочинком. Але, на жаль, декого він зустрів і не за розвагами. У дальніх рядах, навпроти лавки з цілющими травами виднівся кволий, мініатюрний на вигляд силует. Хлопчина стояв на підкошених ногах, ледь не згинаючись навпіл.
— Ітане...
Він задихався і вже кашляв від недостачі повітря. Не маючи сил і кроку зробити вперед.
„Чорт, я сподівався, його напади астми припинилися.”
Та найдивнішим було те, що, коли капітан підійшов ближче, він не помітив жодної людини, котра хоча б мала бажання допомогти. Двоє чоловіків, що стояли поруч з Ітаном, лише кидали презирливий погляд, насміхаючись. Мовляючи щось, про те, пірати на це заслуговують.
— Кх-кх! - Тим часом матросу ставало все важче.
Один з чоловіків геть наважився штовхнути його, але капітан учасно спіймав свого підопічного в руки.
— П-пане Вінсмон!...
— Заспокойся, малий, зараз усе буде добре.
Старший, той, що штовхнув прокашлявся, перш ніж знову заговорити.
— Ти ж його капітан? Рене Вальт Вінсмон?
— Так! Якщо у вас до мене питання, то команду хоч не чіпайте! - Ледь не на крик зірвався відчайдушний голос.
— Як же це? Ви всі пірати й ніхто не розбиратиметься, з якої команди, яке звання... Такі, як ви — злодюги, що є сміттям нашого суспільства.
— Ви зараз кажете не про нас, а про брехливий образ у вашій голові. Але самі чим краще? Радієте тому, як людина помирає від астми.
Тіло Ітана стало зовсім розм'яклим в руках капітана. Хлопчина ледь міг говорити.
— Капі... Капітане.
— Зараз, малий. Тримайся. - Заспокоював Рене, тягнучи тіло до лавки з травами. Тільки він встиг передати Ітана торговцю й промовити: „Щось від астми,” як над його головою пронеслася рапіра. Він схопив її рукою.
— Не змушуйте мене...
Та коли прохання було проігнороване й рука другого чоловіка замахнулася на Рене, той з усієї сили вдарив нападника ногою в живіт. Та так, що той в сторону галявини полетів. А рапіру в руках іншого, чоловік легко переламав, хоч рука тепер була порізана. Рене дістав свою зброю. Нею хотів відігнати чоловіків подалі. Бійка тільки зав'язалася.
— Нгх!
Рене розумів, що це безглуздя. Але свою команду він мав захищати. Клинок його меча знову піднявся. І зіткнувся з чиїмось іншим лезом.
Підвівши погляд, капітан побачив Маріан. Вона виглядала такою ж граційною, але непохитною, як в їх першу зустріч.
— Яке право ви мали нападати на мій народ, капітане?
Її рука тримала зброю так само впевнено, як скрипку. Хоча Рене й не очікував, що королівські особи готові вести бій. Як і не очікував побачити Маріан Приму Мірель тут. Він насупив брови.
— Ви думаєте, я хотів цього, принцесо? При всій повазі, ваші люди вчинили знущання до моїх.
Маріан з підозрою примружила очі. Подивилася на чоловіків, потім знову перевела погляд на капітана.
— Я розумію, ситуації бувають різні. Але, як принцеса, я буду захищати свій народ. Нічого особистого.
— Теж саме я можу сказати як капітан.
Погляд Рене теж став суворим. Вони дивилися глибоко в очі одне одному, наче хотіли спопелити їх зсередини. Руки на зброї стиснулися сильніше. Але в один момент, Рене розвернувся й підійшов до Ітана, якому стало трохи краще завдяки торговцю. Капітан поклав на прилавок кілька монет, хоч травник і відказував, що це багато й взагалі він просто мав урятувати життя.
— Не заперечуйте. Ви єдина хороша людина в цьому порту. Дякую вам.
І взявши Ітана під руку, Рене пішов геть.
— Стій! Ми ще не закінчили. - Гукала принцеса.
— Якщо в тебе є якісь питання, будь-який пліткар Портвейлу підкаже, де знайти мій корабель. А зараз я маю відвести свого матроса в безпечне місце. Усього хорошого.
Він помахав їй зі спини, повільно зникаючи в далечі...
По обіду, як і планувалося, відбулося зібрання. Капітан сидів на ящику, тримаючи біля себе досі наляканого Ітана.
— Усе гаразд, малий. - Пошепки заспокоював він. А потім повернувся до обговорення. - Скоро будемо відпливати. Нам тут не раді.
Більша частина команди, погоджуючись кивнула. Мабуть, теж зіштовхувалась з непорозуміннями через свій статус піратів.
— Тоді тільки ми залатаємо пробоїну можемо відправлятися. - Сказав Генріх з ноткою суму в голосі. Не сильно хотів покидати свою нову даму.
— Пробоїну?
— Ну... Пам'ятаєте тріщину, яку ми заклеїли?
— Ага.
— Розумієте, капітане... Вона розрослася, тож нам довелося взятися за заміну дошки.
— Он як... Гаразд. Ітане, краще одразу приготуй відвари. Мало що може статися в дорозі. Якщо треба щось — ми всі допоможемо.
— Т-так, капітане... Дякую вам. І пробачте, що створюю проблеми своєю кволістю.
— Як ти можеш таке казати? Це все просто особливості твого тіла й вони не мають ставати на заваді життю. До того ж ми ніколи не забудемо, як ти врятував „Гарпію.” Такі вчинки й роблять членів нашого екіпажу достойними моряками.
— Капітане...
Рене обіймає матроса й усі слідують прикладу, згуртовуючись у великі обійми.
— Я радий, що ви в мене є, хлопці. - Відказує Вінсмон.
Ці дні ллються довготривалі дощі. Ремонт корабля просувається повільно, хоча спершу, здавалося б, невеличка пробоїна. Погода більше й не нагадує ту спеку, що була не так давно, коли „Гарпія” тільки пристала в Портвейлі.
„Так, ну поки тихо... Але краще бути обережнішими, насувається щось схоже на шторм.”
— О, Генріху, як ти? - Запитав капітан, коли побачив, що штурман повертається на палубу.
— Сьогодні сказав Джейн, що скоро попливу на далекі землі.
Рене поплескав по іншій половині дерев'яного ящика біля себе.
— Присядь.
Поки штурман сідав, Вінсмон дістав з коробки ще один келих і наповнив його вином.
— І як вона відреагувала?
Чоловік зітхнув, беручи келих.
— Вона була дуже засмучена... Умовляла мене залишитись і питала чи повернусь.
— А ти хотів би залишитись?
— Ні... Навіть заради неї, я розумію, що в піратів дурна слава й навряд чи я тут приживусь. До того ж як я покину вас усіх? Як я покину подорожі й піратську свободу?
Рене поплескав підопічного по плечу.
— Ти молодець, Генріху. Ти зміг швидко усвідомити чого хочеш і прийняти рішення.
— У мене були хороші вчителі, капітане.
— Хах. Правда.
Рене вилив залишки в келих штурману й відніс свій порожній келих до кухні. Потім почав спускатися з корабля.
— Ви куди, капітане?
— До лісу. Прогуляюсь на самоті.
Сильний вітер ледь не зривав капелюх капітана, через що тому доводилося притримувати його рукою. Тільки в самому лісі стало спокійніше, завдяки деревам, які наче стали захисною стіною від вітру. Але й від тепла теж. Комусь така погода могла здатися мерзенною, але за час у морі капітан бачив і гірше. Та й своя атмосфера в цьому сірому дні була. Капітан вийшов до обриву. Зістрибнув на піщаний берег.
— Ауч!
І хоч висота була не дуже великою, сила приземлення віддала мимохідним болем у ногах. Коли він пройшов, можна було нарешті прогулятися по узбережжю. А потім сісти серед скелястих каменів.
На морі справді починало штормити. А небо затягувалося сірими хмарами. Скоро почнеться чергова злива й доведеться сидіти в каюті, вмираючи від нудьги.
„Тепер я розумію, чому мама завжди каже брати настільні ігри.”
Рене згадав своїх батьків. Насправді вони не хотіли, щоб молодший Вінсмон став піратом. Знали, що це означатиме зустрічі не частіше разу в півтора року й подовге відправляння й очікування листів. Але ніколи не обмежували бажання свого сина. Самі ж повчали, що свобода — це головне.
„Що ж, мамо й тату... Сподіваюся, ми побачимось хоча б у наступному році.”
Вітер повністю розчинив у собі звуки кроків. Рене зрозумів, що тепер не сам тут, тільки коли побачив слабку тінь і пару жіночих туфель.
— Знову тікаєш від королівських заморочок?
— Ой тільки ти не нагнітай. - Гостро відрізала Маріан.
Нависла довга напружена тиша. Ніхто навіть не дивився одне на одного, тільки на горизонт, що посірів.
— Коли ми зустрілися на обриві, я гадки не мала, хто ти. - Нарешті перервалося це нестерпне мовчання.
— Це звучить неможливо. Кожен у Портвейлі тільки й говорить: „Рене Вальт Вінсмон! Що цей підлий бандит тут забув? Ви бачили його корабель? Тільки не підходьте близько, його пірати порвуть вас на шмаття!”
— Так, плітки про тебе ще масштабніші, ніж були про мене. Але... Я тільки нещодавно їх почула. Мені й із замку вийти часу нема.
— На ринок ти теж тікала? - Став насміхатися пірат.
— Ні. Ішла, бо мала купити сукню для тієї бісової коронації...
Її руки стиснулися в кулаки. Але тон залишався спокійним. Навіть трохи холодним.
— Чесно, заздрю вам, піратам. Ви не прив'язані до одного місця й самі обираєте, що, де і як робити. І те, що ви не маєте благородного статусу робить вас вільними.
— Думаєш у нас немає відповідальності? Ти просто не знаєш як це, коли твої товариші при смерті й від тебе залежить їх життя.
— У тому й суть! Ви не зв'язані кров'ю, а відповідаєте одне за одного, як за сім'ю! У той час як королівські особи за добробут своїх рідних турбуватися не хочуть. Тільки за їх кляті королівські обов'язки.
— Я зрозумів це, коли ти грала на скрипці й прийшла служанка. Тебе це так роздратувало. Ну звісно. Доросла, а батьки вказують, що робити.
Маріан було дев'ятнадцять років. Ненабагато молодша за Рене, хоча постійний контроль зовнішнього вигляду робив з неї геть дитину.
— Не дивуйся, у королівських сім'ях поняття „дорослий” означає тільки те, що пора керувати країною.
— Не уявляю, як би мені хтось диктував, що робити. - Хмикнув Рене.
— Похизуватися вирішив?
— Констатую факт.
— Але які ж ви все-таки, пірати, нахабні.
Небо спалахнуло білим світлом. Обидвоє замовкли. А через декілька секунд пролунав гучний грім.
— Чорт. - Вилаялася принцеса й прикрила рота рукою. Її навчили, що навіть такі слова казати непристойно.
— Гроза починається.
— Ще й так близько, супер. А питання з бійкою ми так і не вирішили.
— Так, давай не зараз.
Капітан узяв її за зап'ясток і повів геть.
— На борту „Гарпії” у нас буде достатньо часу.
— Чекай, ти пропонуєш?!...
— Хочеш до замку бігти?
Можна й не встигнути. Маріан роздратовано зітхає.
— І що я буду там серед піратів робити?
— З нами не нудно, повір. І дискомфорту тобі ніхто не створить.
Ще раз зітхнувши, принцеса кивнула й пішла за капітаном.
— Отже, це твоя „Гарпія?”
Дівчина спитала стримано, хоча всередині неї вирувало неймовірне захоплення.
„Яка красива! І просто гігантська!”
— Так. У цю красуню я вклав багато. Он ці вітрила скільки років не рвуться.
— А чому саме червоні та чорні?
— Білі нудно. А я хотів, щоб „Гарпія” мала особливу красу.
— Червоний та чорний дуже личать до темного дерева.
— О, ти в цьому розбираєшся?
— Кожна королівська особа має знати як підбирати красиві меблі, одяг і тому подібне.
Почало накрапати.
— Ходімо всередину.
Рене допоміг Маріан піднятися на корабель і повів у затишну каюту.
— Отже... Вінсмон...
— Просто Рене.
— Гаразд. Рене, вибач, що так сталося. Але я навіть не знаю усієї ситуації.
Рене трохи помовчав, перш ніж розповідати.
— Мій матрос... Ітан, хворіє на астму. У той день він пішов на ринок, купити ліків. І йому стало зле, почався напад.
— Мої люди не допомогли йому, бо він пірат?
— Вони поглибили ситуацію. Насміхалися, штовхали. А коли я кинувся допомагати Ітану, замахнулися на мене рапірою.
— Оу...
Принцесу наче паралізувало. Довелося ще раз прокрутити все в голові, перш ніж повірити, що це зробили її люди.
— Звісно, ніде не раді піратам, але хіба ми зробили хоч якесь зло цим людям?
— Ні...
— Ми не з тих, хто вбиває без розбору, принцесо. І хочеться, щоб ваш народ це знав.
— Я... Я буду працювати над цим.
Чоловік усміхнувся.
— Буду тобі вдячний. Але не скажу, що тут твоя провина.
— Хіба не я маю відповідати за ставлення до гостей?
— Ти береш на себе забагато.
— Тільки те, що зобов'язана, як принцеса.
— Знову ти про свої зобов'язання.
Заваривши запашний чай, капітан поставив кружки на стіл, а потім сів поруч з принцесою, поклавши руку їй на коліно. Хоча й слабо вірив, що полегшить її тривоги.
— У першу чергу, ти жива людина. Твої сили не безмежні і якщо хапатимешся за все одразу довго не протягнеш. Навіть якщо хтось каже це робити.
— Рене...
Вона опустила очі в підлогу, заворожена його словами.
„Легко тобі казати.”
Щоб змінити такі речі доведеться відмовитися від темпу, до якого вже так звик. Фактично, починати життя заново.
Маріан можливо б і заплакала від гіркого усвідомлення, але її сил не вистачало навіть на сльози. Рене лише мовчки дивився на її засмучене обличчя.
„Вона не хоче бути гордою, як про неї кажуть... Але мусить.”
— А що ти любиш окрім скрипки? - Запитав Вінсмон, перериваючи густу тишу. Точно, про свої захоплення дівчині буде приємніше говорити, ніж про обов'язки.
— Оу, навіть не знаю, як сказати... Це може здатися тобі дивним.
— Кажи давай. На борту „Гарпії” ніхто нічого не соромиться.
— Гаразд. Я люблю маскуватися під хлопця й ходити так по центральній вулиці.
— Справді? Хах. Хотів би я на це подивитися.
— Може, побачиш колись.
— Навряд чи. Ми з командою скоро відпливаємо.
— Чекай, я хочу забезпечити вам компенсацію за те, що сталося. Виплату чи щось ще.
— Не варто. Ітан не любить, коли через його хворобу з'являються, як він вважає, проблеми.
— Чому він тоді в команді, якщо це вам на шкоду?
— Не на шкоду. Він насправді дуже славний хлопець. Зміг урятувати нас усіх, коли „Гарпія” загорілася через найманців. Сам тоді дуже сильні опіки отримав.
— Оу... Припускаю, тоді в нього сильніші напади почалися?
— Так, диму наковтався...
— І все ж, я наполягаю. Хоча б для того, аби показати порту, що екіпаж „Гарпії” нам не вороги. І я навіть знаю, що можу запропонувати.
— І що ж?
— Я запрошую вашу команду на свою коронацію.
— Маріан, ти серйозно? Це... Дуже велика честь, як для пірата. Я не впевнений...
— Мої слуги потурбуються, щоб вам було комфортно. Тим паче коли одна з них запала на твого Генріха.
— Джейн? Вона працює в тебе в палаці?
— Так? І тільки про того чоловіка й торочить.
— Ха-ха, ну тут вони знайшли одне одного.
— То що?
— Ми з радістю приймемо ваше запрошення, принцесо. - Усміхнувся Вінсмон.
Обидвоє трохи помовчали, попиваючи чай. Потім Рене перевірив погоду назовні й повернувся в каюту.
— Уже не гримить. Але дощ досі сильний.
— Сподіваюся, мені не ставитимуть зайвих питань, коли я прийду... - Маріан замислилась.
— Чекай, у тебе бантик трохи перекосило.
Рене узяв дівчину за мальвіну й хотів вирівняти шпильку з бантиком. Але дівоче волосся від того лише скуйовдилось. Тоді чоловік зняв бант, поправив блондинисте пасмо й заколов його наново.
— Ось.
Неочікувано йому захотілося провести рукою по волоссю Маріан. Він мимохідь запустив у нього долоню, погладивши згори донизу. А потім відпустив. Знову сів поруч з Маріан.
— Дякую.
Коли дощ закінчився, Маріан попрощалася з капітаном і повернулася до замку. Але тепер знала, що вони побачаться знову. І вона чекатиме його на своїй коронації.
З самого ранку всі вже метушаться, готуючи принцесу.
— Ай! - Скрикує Маріан, коли служанка тягне її за волосся.
— Вибачте, принцесо. - І трохи відпускаючи його назад встромляє останню шпильку. Невеличка гулька зібрана з верхньої частини волосся. Нижня вільно розкинулася внизу, а передні пасма були завиті у два елегантних локони.
— Хвилюєтесь?
— Мені немає чого хвилюватися.
Служанка затягнула шнурівку на блакитній бальній сукні.
— Усе готово.
Принцеса виходить на балкон замку. Голосно лунають сурми. Уся площа дивиться на неї.
„Промова. Так.”
Тільки вона починає говорити, помічає піратську команду в перших рядах. Запинається, дивлячись на Рене, але потім випрямляється й упевнено продовжує.
— І все одно я не впевнений, що йти сюди було хорошою ідеєю.
— Розслабтеся, капітане. - Генріх штовхає його ліктем. - Чи пані Мірель так швидко запаморочила вам голову?
— Що?!
Ітан, стоявши позаду хіхікнув. Але потім заступився за капітана:
— Генріху, ти сам бігаєш за Джейн.
— Джейн...
Штурман підняв погляд на балкон. Туди, де стояла служанка.
— Капітане, ми точно сюди більше не повернемось?
Вінсмон знизав плечима.
— Якщо чесно, готовий переглянути це рішення.
Генріх усміхнувся.
— Радий чути.
Маріан закінчила свою промову. Усі пірати знову уважно подивилися на неї. Старий король узяв корону й гордо одягнув її на голову доньки. Символ влади трохи нахилився через гульку, але король швидко поправив його.
— Хай живе королева! - Оголосив він і народ швидко підхопив це гасло.
— Хай живе королева... - Тепло мовив Рене, як і всі його пірати.
А потім почався урочистий бенкет. Генріх, те й робив, що бігав до Джейн, а Ітан хоч і сором'язливо, але йшов на розмову з іншими гостями. А заводило її багато. Усім було цікаво, які ж з чуток про піратів „Гарпії” правдиві.
Рене ж дочекався, поки спуститься Маріан. Побачивши капітана, вона одразу побігла до нього.
— Вітаю, королево... - Не встиг він договорити, як вона ткнулася йому в обійми. З волелюбним піратом їй не треба було тримати горде обличчя, можна трохи заспокоїтись. Він обійняв дівчину у відповідь, відчуваючи як червоніють його щоки. І навіть не від того, що на них дивляться...
— Дякую... Рене...
Стіл був набитий великою кількістю вина. Вкрай великою. Це точно перебивало увагу до національних страв. Хоча кращі десерти країни походять саме з Портвейлу, столиці. І придворні щоразу не забували їх розхвалити. Та краще б нагадували закусувати ними. Сьогодні навіть неприступну королівську гвардію можна було побачити вразливими й почути як вони горланять героїчні балади. Не обійшло це й капітана.
— Маріан, знаєш... А до біса це піратство! Я в дитинстві хотів стати музикантом.
Благо, нова королева теж була п'яна й на ранок обидвоє забудуть про цей інцидент. Але не зараз.
— Та ти що? Ану, давай я скрипку принесу.
Але раптом дві пари рук підхопили чоловіка.
— Давайте іншим разом, капітане. Нам пора йти.
— Генріху, ну кудиии?
— На корабель. Ще раз вітаємо, принцесо.
— Королево. - Поправив його Ітан, коли вони потягнули капітана до „Гарпії.”
Двоє піратів ледь уклали Рене в каюті, поки той виривався й прагнув повернутися до Маріан.
— Чому ми так рано пішли?!
— Капітане, ви й так уже п'янючий. - Запевняв Ітан, допомагаючи Рене зняти взуття. Генріх пішов кликати інших з бенкету, тож залишив це на матроса.
— Я?! Ітане, сонечко, та ти мене ніколи п'яним не побачиш! Я знаю свою міру.
— Ех, чому ж ви тоді її не дотримуєтеся?...
Капітан залився гучним мелодійним сміхом. Та так, що ледь не поперхнувся.
— Ох, Ітане, ти такий хороший хлопець... Я радий, що взяв тебе на корабель... Ходи поцілую.
Чоловік трохи підвівся з ліжка, але матрос його зупинив:
— Капітане, не робіть те, про що пошкодуєте зранку.
Рене махнув головою, піднімаючи вгору вказівний палець.
— Перше правило пірата: Ніколи ні про що не шкодуй.
Ітан тепло усміхнувся.
— От, не хотілося б, щоб ви його порушили. До того ж думаю, королева Маріан хотіла б вашого поцілунку більше.
— Ах, Маріан... Куди мені, заблукалому морському вовку, до цієї прекрасної королеви..
— Усе можливо, капітане.
Матрос накрив п'яного капітана ковдрою, залишаючи одного в каюті.
— Добраніч.
На ранок гуляння дали про себе знати головним болем.
— Ітане, у тебе є якісь трави?
— Так, капітане. Я підготував усе з вечора.
— І що б я без тебе робив?
Матрос тихо хіхікнув, згадуючи якими цікавими словами капітан виражав свою любов учора. Та це все неважливо. Головне, що Рене прийшов у норму.
— Може води?
— Дякую.
Капітан поправив своє скуйовджене волосся.
— Готовий відпливати, малий?
— Так. Якщо чесно... Дуже хочу побачити далекі землі.
— Завтра вже вирушимо.
Увечері капітан востаннє пройшовся по узбережжю.
„Ну... Бувай, Портвейл.”
Він скинув чобіт й опустив ногу в холодну воду.
— Брр.
У відображенні зеленим світлом меркнув перстень. Подарунок Маріан.
„Треба попрощатися з нею.”
Рене, звісно, переживав, що у нової королеви багато справ і вона не зможе відволіктися, але ну дуже хотів її побачити наостанок.
На щастя, вона спустилася, як тільки про гостя повідомили слуги.
— Рене! - Дівчина обійняла його.
— Привіт. Зайшов попрощатися.
— Оу... Ви вже відпливаєте?
— Завтра. Дякую тобі за гостинність, але справи нікуди не дінуться.
— Розумію... У самої тепер ще більше клопотів.
— Я вірю, що ти з усім впораєшся. Ти молодець, Маріан.
Вони обійнялися ще раз, тільки вже на прощання.
— Я сподіваюся, ще колись зустрінемось.
— Я теж.
Капітан повертався на борт, думаючи тільки про неї. Зайшов ще до священника побалакати й коли зовсім стемніло, подався до корабля.
Ніч була трохи неспокійною. Наче щось мало статися. Тривожні думки викликали безсонню. Рене встав раніше команди, переодягнувся й чекав світанку на палубі.
„Що це за тривога? Це так дивно...”
Повз проходили торговці, які з самого ранку поспішали розгорнути свої лавки. Вони про щось схвильовано розмовляли.
— Бідолашна королева... Ой, доброго ранку, капітане Рене.
— Доброго. - Відказав Вінсмон, підходячи до краю палуби. Більше місцеві не боялися його чи інших піратів „Гарпії.” Однак, зараз він не на це звертав увагу. - Щось сталося з Маріан?
— Та вчора в палац пробралися повстанці. Батьки королеви сховатися встигли, а от її сильно поранили.
Рене мов паралізувало від цієї фрази. Серце пропустили удар, а потім наче завмерло.
— В-вона... Жива?
— Невідомо, пане... Місцевий травник допомагав королівському лікарю, сказав, що рана прямо в грудях, дуже глибока...
„Маріан...”
Усередині все затремтіло. А потім серце боляче закололо...
Чоловік повернувся в каюту, швидко накреслив записку для хлопців кривим почерком, який за звичних умов дуже навіть гарний. З корабля він буквально збігав, ледь не впавши на березі. І біг далі, навіть коли дихання майже зникло. Тільки стіни палацу змусили його зупинитися. Він ледь не впав від задишки, коли приземлився на ноги. Смикнув ворота так сильно, що ледь не вирвав замок, але все ж ті не піддалися. Однак, звук привернув служанок. На подвір'я вийшла та, котру Рене бачив на березі, коли дівчина закликала Маріан повернутися в сад. За нею ішла Джейн.
— Пане Вінсмон, ми не можемо пустити вас зараз. - Почала перша.
— Хай іде. Королева хотіла б його бачити.
Жінка повагалася декілька секунд, але потім простягнула Джейн ключ. Та відкрила ворота, впускаючи капітана.
— Д-дякую вам.
Рене уже знав, де кімната Маріан. Заходив туди якось перед коронацією. Здавалося, нескінчені сходи привели його на третій поверх. Двері з червоного дерева навпроти. З блискучою золотою ручкою. Капітанська рука смикнула за неї, відчиняючи прохід до кімнати. На ліжку лежала непритомна Маріан з перемотаною раною на грудях і поруч стояли її батьки.
— Як вона?
Старе подружжя подивилося на Вінсмона з відразою. У голові промайнула думка: „ З яких пір це піратське відріддя так нею цікавиться?” Однак, вони й помічали, якою Маріан була щасливою, коли говорила про нього. Тому відкрито виразити свою нелюбов не могли.
— З ночі, з моменту втрати крові ще не прокидалася. Наші лікарі зробили усю допомогу, але... Що буде далі невідомо.
Пірат підійшов до ліжка, глянув на обличчя сплячої королеви.
— Маріан...
Уперше за довгий час, він був так близько, щоб заплакати... Але внутрішні мольби й цокіт серця переважали це бажання.
— Ви ж мали сьогодні відпливати, пане Вінсмон?
— Так. Але я не зрушу, поки не дізнаюся, що з нею все добре.
— Гаразд. Якщо що, ми пошлемо вам гонця. А зараз можемо дати, лише 10-15 хвилин. Вибачте, але самі розумієте...
— Розумію. Що про вас подумають? - Ледь стримався капітан від того, щоб насмішливо хмикнути. - Дякую.
Старий король узяв дружину під лікоть і вивів з кімнати, залишаючи Рене на одинці з Маріан. Той сів на край ліжка, беручи дівчину за руки.
— Маріан, благаю... Розплющ очі. Я не буду спокійним, поки не знатиму, що ти жива. Маріан!
Його руки на її долонях стиснулися сильніше й затремтіли.
— Я не зможу без тебе!
У голову вдарив п'янкий аромат крові, трав, її парфуму та... Власного почуття безумства. Рене схилився над непритомним обличчям. Над пухкими губами Маріан. У нього не було й краплі сили волі стримати себе, не вп'ястися настирливим глибоким поцілунком.
„Маріан... Моя кохана Маріан...”
Знову він був так близько, щоб пустити сльозу. Але раптове відчуття того, що її пальці ворушаться в його руках, змусило змінитися його гримасу відчаю шоком, а потім радістю...
— Маріан!
І все ж, він заплакав. Тільки від радості.
— Рене... - Її руки ніжно охопили його. - Не плач... Благаю.
Він вивільнив одну руку з її хватки й слухняно змахнув сльози зі щок.
Нависла тиша, але вона була ненапруженою. Вони усміхалися одне одному, тримаючись за руки. Маріан обійняла чоловіка за шию, наближаючи для ще одного поцілунку. Ніжно торкнулася своїми губами його.
— Коли ти відпливаєш?
— Через дві години.
— Ти.... Ти будеш навідуватися у Портвейл?
— Буду. Не часто, звісно, але буду.
Рене й на Батьківщині бував не часто й знав, що основним спілкуванням стануть листи. Але покидати кохану назавжди не збирався.
— Дякую. Насправді... Лише ти є моєю відрадою. Учора вночі я зрозуміла, що королівські зобов'язання мене й уб'ють. Якщо ти не проти... Я прийду до берега, побути з тобою наостанок.
— Я чекатиму....
Він поцілував її в чоло, перш ніж піти й повернутися на корабель.
— Капітане! Ви повернулися! З королевою все в порядку?
— Так... Вона жива.
— Це добре. Скоро відпливаємо?
Рене кивнув, одразу намагаючись приховати свою засмученість.
Через дві години всі вже були готові.
— Генріху, чекай.
До корабля наближавсь чийсь незнайомий силует. Молодий хлопчина в широких штанях, чорних малих чоботах і сорочці явно більшій на декілька розмірів. Ходив він трохи нерівно, згинаючись у спині. Наче поранений. Довге світле волосся, заплетене в ґульку. Коли він підійшов до „Гарпії” стало видно його обличчя, трохи обмазане мазнутою чи якимось брудом.
— Візьмете на борт, капітане? - Пролунав трохи високий голос.
Усі пірати переглядалися здивовано. Хтось навіть зауважив, що хлопчак схожий на молоду королеву. І тільки капітан, який знав її секрет, зрозумів, що відбувається насправді.
— Привіт! Неочікувано побачити тебе тут, друже. - Підіграв капітан, на ходу створюючи легенду про знайомого матроса. - Підіймайся до мене в каюту, поговоримо.
Він скинув замаскованій дівчині драбину й коли та піднялася повів до себе. Закрив двері щільно, так, щоб діалогу не було чути.
— Маріан, ти впевнена?
— Як ніколи. Пам'ятаєш нашу розмову в цій каюті вперше? Ти мав рацію. Я, у першу чергу, жива людина, а в другу вже королева. І я хочу відчувати це. Мати волю робити те, що й інші люди, насолоджуватися життям, бути з тим, кого кохаю...
— Маріан...
Рене поцілував її.
— Ходімо, моя принцесо.
І хоч Маріан уже була королевою, на одинці капітан називав її своєю принцесою.
Команда відправилася разом з новим членом екіпажу. Хлопчину радісно прийняли до того ж він виявився вправним дипломатом і скрипалем. Але не зміг довго тримати таємницю.
— Ну ви, даєте, королево. - Генріх залився сміхом. - Капітане, ви це з самого початку знали?
— Знав.
Він узяв Маріан за руку. Демонстративно поцілував її в щоку.
— Ааа, то он воно що... Тому ми зараз пливемо в Портвейл?
— Так. У Маріан важлива зустріч.
І раз сутність новобранця тепер ні для кого з піратів не секрет, у столиці можна зробити те, що так хотілося, але здавалося неможливим.
Це відбулося у столичному соборі. Коли зібрались команда „Гарпії,” королівська сім'я, її найближче оточення, та навіть батьки Рене з-за кордону. Отець Карлос повінчав капітана Рене Вальта Вінсмона та королеву Маріан Приму Мірель...
#5079 в Любовні романи
#148 в Історичний любовний роман
#748 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.07.2024