Глава 30

АРСЕН

Чекаю під ворітьми Аліну, мов ненормальний. Уже за північ перевалило, а її все немає. Дратуюся — куди вона могла пропасти? Я вже адресу перевіряв — вона вірна. Важко видихаю і вирішую ще зачекати до першої ночі. І якщо Аліна таки не приїде, то додому поїду я. Адже в мене завтра робочий день. І, судячи з усього, важкий. Бо після дзвінка свого начальника охорони та слів самої Аліни я розумію, що на роботу вона не вийде. А мені конче потрібен помічник. І тепер кого-небудь я бачити не хочу своїм помічником. Бо хочу, аби залишилася Аліна, і не тільки я цього хочу — донька теж.

Я ж заледве забрав Лею з офісу, вона пручалася, казала, що без Аліни не поїде, а коли я забрав її силоміць, вона образилася, а вдома закотила мені істерику. Донька в мене з характером, і як вже щось не по її, то це кінець світу.

Тільки ми увійшли у вітальню, як вона, розвернувшись, закладає руки на грудях і заявляє:

— От навіщо ти образив Аліну?

— Я не ображав...

— Не ображав?! — тон малої і вираз обличчя зовсім не дитячі. Вона дує щоки і невдоволено видає: — Ти з Орестом Сергійовичем змусили Аліну віддати вам телефон, а вона не хотіла вам його віддавати... Тепер вона образилася і через тебе зі мною не захоче спілкуватися.

Важко зітхаю. Я можу заперечувати все, але в словах доньки таки частка правди. Кліпаю, коли мала, шморгнувши носом, додає:

— З Аліною Володимирівною мені було дуже добре. Вона як ніхто розуміє мене. А ви... А ті всі твої няньки — холодні та байдужі. І якби не ти, то Аліна сьогодні була б поруч. Вона обіцяла мені провести вечір зі мною, а ти все зіпсував.

Я ледь не квадратними очима дивлюся на доньку, а вона, ображено тупаючи ногами, йде до сходів, що ведуть угору. Мене все дратує. Тільки істерики доньки не вистачало, аби був повний треш.

— Леє! — гримаю їй услід, бо ж така поведінка доньки не припустима. — Леє, негайно повернися! — наказую.

Донька оглядається на першій сходинці і капризно заявляє:

— Я повернуся, якщо ти перепросиш Аліну і привезеш її сюди...

— Леє!

Нерви здають, але тепер я розумію, що зробив дурницю, крикнувши на доньку, бо вона побігла сходами нагору у свою кімнату, схлипуючи й голосячи, що я її не люблю.

Така складна ситуація в нас із донькою склалася вперше. Я розгубився, мов хлопчисько, бо розумію, що ситуацію негайно потрібно виправляти, тільки я не знаю, як зробити це правильно. Не хочу непорозумінь з донькою.

Вичекавши кілька хвилин, таки підіймаюся до своєї принцеси. Перепрошую за те, що накричав, а вона капризно заявляє:

— Я пробачу тобі, якщо ти перепросиш Аліну.

— Леє, Аліна Володимирівна не повинна на мене ображатися. Якщо вона не причетна до ніяких зайвих дій, то боятися їй нічого...

— До яких ще дій? — витирає сльози донька.

Важко зітхаю, бо вона ще дитина, і деякі речі їй важко зрозуміти, тому підбираю прості слова:

— Розумієш, сонечко...

— Аліна теж мене так називає, — з сумними нотками перебиває мене мала. — Але вона образилася, я бачила гнів на її обличчі. Це ти її образив.

Мала опускає голову. Пригортаю доньку до себе і, поцілувавши у маківку, обіцяю:

— Якщо все буде добре, я перепрошу Аліну Володимирівну.

— А якщо вона тебе не пробачить? — не відстає доня, розгублено дивлячись на мене.

— Пробачить, — кидаю невпевнено, бо нічого не знаю напевно.

— То подзвони їй, — просить малеча.

Я не можу цього зробити, бо ще йде перевірка. Але як це пояснити дитині.

— Донечко, я обов’язково подзвоню до Аліни Володимирівни, але після дзвінка Ореста Сергійовича.

Донька хмуриться й образившись на мене повертається до мене спиною.

— Я могла провести вечір з Аліною, а тепер сидітиму сама. І все через тебе.

— Донечко, не вередуй. Все буде добре.

Раптом дзвонить мій телефон, дивлюся на екран і повідомляю малій.

— А ось і Орест Сергійович телефонує. — Підіймаюся і додаю. — Я зараз повернуся.

Опинившись в коридорі знімаю слухавку.

— Арсене, короче, танцюй! Чиста твоя помічниця. А от секретарка виявилася закинута птася зі сюрпризом, який слава Богу, ще не встигла тобі підсунути. Ми встигли вчасно.

Вдоволено видихаю. Я так хотів це почути, тому на емоціях кажу.

— Хвала небеса...

— Арсене, але це іще не все. — перебиває мене Орест.

— Що іще? — моментально напружуюся, відчуваючи як страх осідає в сонячному сплетінні.

— Аліна пішла...

— Тобто, пішла? — ошелешено перепитую.

— Написала заяву на звільнення і пішла. — пояснює підлеглий. — З її слів я зрозумів, що й доручену тобою роботу вона не виконала.

Стискаю вилиці. Такого повороту подій я реально не чекав. Я не хочу аби Аліна йшла. Не маю права її відпускати. А Лея? Вона ж не вибачить цього мені.

— Дякую, Оресте! Я ще тебе наберу, а зараз мушу набрати Аліну.

— Щасти!

Кладу слухавку і набираю свою помічницю. Шалено хвилююся. Не знаю з чого почати. А ще зараз я повинен бути переконливим. Тільки сумніваюся, що це допоможе. Я зрозумів, що зробив помилку з цією перевіркою. Але це було необхідно, я радий, що моя помічниця чиста. Мій начальник охорони діяв на випередження, за, що я безмежно вдячний йому. А от таких наслідків я не очікував.