Глава 29

АЛІНА

Сівши в машину, їду у кафе. Хочеться тиші та спокою, а ще загризти стрес чимось солоденьким та посидіти у цілковитім спокої. Подруг у мене немає. Було багато нюансів у житті, через які я вирішила, що краще самій, ніж ділитися секретами з ким попало, а потім слухати плітки за спиною.

Звісно є одна у Львові, але зараз ми практично не спілкуємося. Її чоловік проти нашого спілкування. Тож я все розумію.

Тільки встигла обрати в кафе столик біля вікна і замовити каву, як дзвонить мій телефон. На екрані світиться невідомий номер. Не хочеться ні з ким говорити, але я все ж знімаю слухавку.

— Аліно Володимирівно, ви чому пішли з офісу раніше? Чому мої доручення не виконали? — лунає у слухавці невдоволений голос мого шефа.

Я ошелешена. Справді не чекала, що це може бути Вернер. Образа за секунди закипає в мені, і я відмахуюся.

— Тому, що я у вас більше не працюю, — холодно кидаю на претензії чоловіка.

— Як це не працюєте? Я вам заяву на звільнення не підписував, — волає чоловік.

— Я залишила її на столі. Завтра підпишете.

Випалюю з шаленим хвилюванням і кладу слухавку. Буквально за секунду телефонний дзвінок повторюється, але я скидаю його і вимикаю телефон взагалі. Не хочу більше з ним говорити.

Я для себе вирішила, що до Вернера працювати більше не повернуся. Непогано наче в нього, але є дві причини, через які я не хочу працювати у цього чоловіка. Перша — це мої почуття до нього, а друга — він образив мене сьогодні надто сильно своєю перевіркою. Я ж тільки прийшла, а він одразу перевіряти. Чому не сказав при прийомі на роботу, що в них така перевірка безпеки?

Якщо чесно, я не знала, що він такий аб’юзер та прискіплива особистість. Тому для мене буде краще просто піти. Я жила якось без цього чоловіка стільки часу і проживу далі. Я навчилася жити без нього. Але тепер не впевнена, що зв’язуватиму своє життя з чоловіками. Жити у стосунках без почуттів дуже важко, тож вже краще одній. Аби не мучити ні когось, ні себе.

Випивши смачної кави з круасаном, я прогулялася парком і лише тоді відправилася додому.

Під’їжджаючи до свого будинку, я помічаю великий чорний позашляховик біля своїх воріт. Пригальмовую, але в останню секунду додаю газу, адже мені чомусь здалося, що це Вернер. Зрештою, хто б це не був, я не хочу нікого бачити. Натискаю педаль газу та їду далі. Я так хотіла спокою та тиші, але, схоже, не судилося.

Об’їжджаю дім та зупиняю авто з іншої сторони. Тут у мене є іще один вхід у двір. Тож сьогодні скористаюся ним. Але, що це? Помічаю на лавочці старшу жіночку, яка піднявшись йде. Мене це напружує. Щось нічого не можу второпати. Виходжу з машини й гукаю.

— Доброго вечора! Ви куди?

Мені цікаво хто ця жінка і, що робила під моїм двором? Старенька оглядається і пригніченим тоном відповідає.

— Доброго, дитино! Та я гуляла, ото сіла перепочити.

— То куди ж ви втікаєте? Посидьте іще.

— А я думала ти сварити мене будеш... — розгублено кидає вона.

— За, що? — здивовано перепитую.

— Та я останнім часом всім завада. — зітхає сива жінка. — Я колись працювала у цьому дворі... То тепер часто приходжу тут посидіти.

Я розповідями жінки заскочена, і не можу не запитати.

— А ваш дім де?

— У другому кварталі, — понуривши голову зітхає жінка.

Дивлюся на неї і шкода її мені. Бо вона ледь не плаче, ображена рідними. А вона ж уже в літах, їй десь приблизно сімдесят.

— Але ж вам додому тепер далеко добиратися.

— Та я помалу дійду, — жінка присідає на лавочку. — Все одно ніхто не шукає. Син з невісткою тільки гримають на мене. То їм байдуже де я і коли прийду.

Жінка зі стогоном важко зітхає, а я нарешті глушу авто і зачиняю дверцята. Зупинившись поруч, уточнюю.

— Ви напевно мою бабусю доглядали.

— Так. Її Юстиною звали... — кидає сива жінка. — Хороша була бабуся.

Дивлюся на співрозмовницю і тисяча питань постає в голові. Та я питаю лише одне.

— Як вас звати?

— Єва.

— А по-батькові?

— Дмитрівна я.

Ще хвилину дивлюся на жінку і дуже шкода її мені, тому звертаюся до неї.

— Ось, що, Єво Дмитрівно, ходіть до мене...

— Та ні, що ти, я ще трохи посиджу та й піду. — відмовляється бабуся.

— Єво Дмитрівно, не вигадуйте. Ходімо. Розповісте мені про бабусю. Мені ж ніхто не подзвонив, що вона злягла, я була б приїхала. — тихо зізнаюся, придушуючи образу на рідних. — Та мене сповістили лише коли її не стало. Я дзвонила кожного дня, але бабуся слухавку не брала. А мама сказала, що це просто застуда, і щоб я не турбувала бабусю через дрібниці.

— Юстина дуже хворіла, дитино. Вона не хотіла з ніким говорити, тому й трубку не брала. Не хотіла Юстина, аби її пам’ятали немічною.

Я важко зітхаю. Бо в душі іще досі живе образа на матір. Вона ж могла хоч правду сказати. Зиркаю на жінку на лавочці і знову прошу.

— Ходімо до мене, розповісте мені все. Бо ж ви знаєте більше ніж мої рідні. Ви ж були з нею...

— А це буде зручно? — знічується жінка.

— Навіть дуже зручно. Я одна живу, так, що не хвилюйтеся. — заспокоюю жінку, і вона повільно підіймається.

Йдемо з Євою Дмитрівною, а вона оглядає все довкола так наче додому повернулася.

— Я вже скучила за цим двором. От би знову тут працювати, то за щастя б було.

Оглядаюся на жінку. В мене є заощадження і я можу взяти її на роботу. Якщо чесно хочу цього. Бо я не пропаду, якщо не знайду фізичну роботу, я таки повернуся в IT. А можливо як мріяла, розпочну власну справу в сфері IT.

— А давайте я візьму вас на роботу, — зі запалом пропоную.

— Ким? — зупиняється жінка великими очима дивлячись на мене. — Тебе ж доглядати не треба.

— А ви будете готувати та прибирати дім. А двір ми будемо у двох приводити до ладу. Чи може наймемо спеціальну бригаду.

Єва дивиться на мене надто серйозно. Напевно думає, що я жартую. Але я маю цілком серйозний намір.