Глава 28

АЛІНА

Доки я міркую, Оксана солідно хвилюється та нервує. Вона то плаче, то ходить, то знову сідає. Так триває понад годину, я ж, сидячи у кріслі біля комп’ютера, дрімаю, бо братися за роботу навіть не думаю. Вже написала заяву на звільнення, але все одно страшенно сердита, а після сплеску емоцій мене завжди морить на сон.

Раптом двері прочиняються, і в кабінеті з’являється начальник охорони.

— Аліно Володимирівно, ходіть зі мною.

Я дещо заскочена таким проханням, але все ж підіймаюся та йду, бо здогадуюся, чому мене кличуть. Хоча побоююся підстави. В такій ситуації всього можна чекати.

Я не помилилася. Мене покликали, бо не змогли зламати мій захист. У душі ликую, все таки я профі. Але з невдоволенням надаю доступ і, розвернувшись, йду до свого, поки що, кабінету.

— Аліно Володимирівно, — кличе мене знову начальник безпеки.

Мовчки оглядаюся уже біля самісіньких дверей, а чоловік видає:

— Арсен Максимович просив, аби ви підготували на завтра все, що він вам доручив.

Я лише прискіпливо зиркаю на чоловіка, а тоді мовчки йду у свій кабінет.

Вважай, що я вже взялася до роботи.

Обурююся в умі. Хай тепер ваш Арсен Максимович, сам все робить, ані, то з вами напару

Зачиняю двері, а Оксана одразу кидається до мене.

— Ну, що там?

— Нічого, — знизую плечима. — Я просто надала доступ до своїх пристроїв.

— Але навіщо? — налякано питає білявка. — Вони ж все побачать...

— Хай бачать, — відмахуюся і невдоволено падаю у своє робоче крісло. — Мені приховувати нічого, навіть любовних переписок немає.

Доки я знову дрімаю, Оксана солідно дратується. А через пів години і за нею приходить начальник безпеки та кличе за собою.

Залишаюся одна. Нерви теж не на місці, бо завтра доведеться шукати нове місце праці.

Минуло іще трохи часу, і в кабінет знову входить Орест Сергійович. Він повільною ходою наближається до мене з моїми пристроями в руках. Я ж незворушно, напівлежачи, сиджу у кріслі. Тепер мені до всього байдуже. Чоловік зупиняється біля столу і кладе мій телефон, планшет та годинник на нього.

— Чому ви не працюєте, Аліно Сергіївно? Шеф просив...

Різко зиркаю на чоловіка, а він замовкає. Я ж сідаю рівно і, потягнувшись, забираю свої пристрої. Проігнорувавши запитання чоловіка, цікавлюся у відповідь:

— Перевірили?

— Перевірили, — напружено відповідає він.

Одягнувши годинник на руку, я підіймаюся, посуваю написану заяву на центр столу і, заглянувши у карі очі кремезного чоловіка, невдоволено фиркаю:

— От і чудово, що перевірили. Молодці. Але вже завтра, чи ще може сьогодні, пошукайте собі когось іншого на вакансію помічника. — Беру сумочку, планшет та телефон і, оминувши шокованого начальника безпеки, йду на вихід.

— Аліно Володимирівно, ви куди? — кидає мені у спину він. — Робочий день іще не закінчився...

— Я додому, — навіть не оглядаючись, фиркаю. — Я залишила заяву на столі. Від сьогодні я тут більше не працюю. Бувайте.

Покидаю кабінет, гримнувши дверима. Прямую до ліфта і відчуваю, як на душі стало легше. Тепер розумію, що залишатися працювати у компанії Вернера було помилкою. Але нічого, тепер я пішла з чистим сумлінням. Мені не цікаво, що шукали люди вернера? Чи знайшли те, що шукали, як і не цікаво навіщо.

Ще не встигла я дійти до машини, як мій телефон дзвонить знову. Підіймаю його в руці, знову дзвонить той самий номер. Отже — це Сергій. Що йому потрібно? Не хочу з ним спілкуватися, я все йому сказала. Зрештою, саме вчасно спохопився. Іронізую. Хай би ще місяць почекав. Не можу зрозуміти його логіки. Невже мій колишній витримував тишу, бо гадав, що я повернуся. Без вагань скидаю дзвінок і продовжую йти до стоянки. Та вже за кілька кроків зупиняюся, бо телефон дзвонить вдруге. Видихаю і таки беру слухавку.

— Аліно, що це за мужик брав слухавку? Ти, що крутиш роман з іншим?

Я моментально закипіла. Хотіла накинутися на Сергія, але вчасно збагнула, що трубку міг взяти Орест і просто не сказати мені про це. Тому вирішую скористатися ситуацією і самовпевнено кидаю.

— А, що ти гадав, тільки тобі можна?

— Аліно, не смішно. Я серйозно питаю, хто цей мужик?

— А хіба він не представився? — з іронією перепитую.

— Ні. Аліно, хто це був? Я востаннє питаю. — шипить у слухавку колишній.

Можу собі тільки уявити як він лютує, то ж вирішую відірватися остаточно і без докорів совісті кидаю.

— Це був мій шеф. І в мене з ним стосунки.

— Аліно! — зірвано волає Сергій. — Кажи де ти, я вже виїжджаю в столицю.

— Сергію, що це за кіпіш? Невже ти ревнуєш? — з насмішкою цікавлюся.

— Так я ревную. І затям, ти тільки моя. — надто серйозно заявляє він.

На таку гучну заяву лише зітхаю і без емоцій відмахуюся.

— Була твоя. — зволожую вуста і з блефом додаю. — А зараз забудь мене. Повертайся до тієї, з якою був востаннє. Я власник, і ділити чоловіка не буду з ніким. Зрештою мій коханий, мене тобі не віддасть. Тож можеш даремно в столицю не їхати.

Кладу слухавку та кидаю телефон у сумочку. Дістав. Хоча якщо чесно настирливість Сергія мене лякає. Боюся аби він справді в столицю не приїхав. Хоча Сергій, мабуть, це для так годиться сказав. Щось дуже сумніваюся, що він попреться сюди, ще й за мною.