Глава 27

АЛІНА

У душі обурююся, не можу висловити своє щире невдоволення, адже в кабінеті знаходиться дитина. Кілька хвилин вперто стою, з невдоволенням дивлячись на чоловіків. Розумію, що повинна дати свої речі на перевірку, але почуваюся принизливо. І мені принципово цього робити не хочеться.

Все ж вирішую погодитися, аби не здіймати галасу. Але я вже спланувала, як діятиму далі, і тепер мене не зупинить ніхто. Після цього приниження Вернер може не давити на жалість. Йому це ніяк не допоможе.

Кладу на край столу планшет, телефон, ще й знімаю смартгодинник. Поклавши його зверху, розвертаюся та йду до вікна. У сонячному сплетінні клекоче від невдоволення, та я налаштувалася пережити це приниження гідно.

— Аліно Володимирівно, не потрібно так драматизувати — це лише звичайна перевірка, — мені у спину кидає Орест.

Звісно звичайна перевірка — добровільно примусово.

— Леє, ходімо! — чую, як позаду кличе малу Вернер.

— Тату, але ж Аліна Володимирівна образилася... — зауважує мала.

Про себе хмикаю. Навіть ця крихітка розумніша за тих двох бовдурів.

— Донечко, так потрібно! Це робочі моменти. — намагається так пояснити Вернер свої варварські методи, дитині.

— Тату...

Лея таки капризує, але батько, гримнувши на неї, забирає її з мого кабінету, а за кілька секунд двері за ними зачиняються. Тепер доносяться крики та обурення з приймальні. Мабуть, секретарка теж у захваті.

Крики за дверима відволікають і ще більше розпалюють нервову напругу. Хочеться просто забратися та піти звідси, але вирішую гідно дочекатися, доки це все закінчиться.

Приблизно через двадцять хвилин у мій кабінет вривається секретарка. Розлючена, аж червона на обличчі. Гримнувши дверима, волає у їхній бік. Я оглядаюся і ледь стримую сміх, бо Оксана виглядає дуже кумедно. Мініатюрна, а погрози такі, що аж страшно.

— Нелюди! Варвари! Я так цього не залишу... Заяву напишу у департамент з прав людини. Це грубе порушення моїх прав, — вона невдоволено видихає й оглядається на мене. — Аліно, в тебе теж усе забрали?

Я лише згідно киваю головою і холодним, байдужим голосом кидаю:

— Хай риються. У мене кругом паролі та надійний захист. Мабуть, забули, що до цього я працювала в ІТ-компанії.

Оксана розгублено кліпає, дивлячись великими очима на мене.

— А я... А в мене... Коротше...

Вона схлипує і присідає у крісло. Я не зовсім розумію поведінку Оксани, обурення ще куди не йшло, але мені здалося, вона чогось боїться. Важко зітхаю і придушую у собі шалене бажання піти звідси просто зараз.

Ось тобі й престижна компанія! Даремно я не пішла звідси, як хотіла. Відчувала щось не те, та тепер пізно.

Кліпаю, адже в кабінет без стуку входить Орест. Аліно Володимирівно, візьміть ваш телефон. Він вже дзвонить вдруге. Я здивована. Зазвичай мені ніхто не телефонує. Підійшовши, беру телефон від чоловіка. На екрані світиться номер, навіть цікаво хто це.

Забравши телефон знімаю слухавку.

— Привіт, утікачка! Не скучила?

У голосі співрозмовника впізнаю Сергія, свого колишнього. Тому на його запитання зухвало відповідаю.

— Анітрохи.

— Аліно, досить викидати дурниці. Ти ж розумна дівчина. Що ми будемо сваритися з-за якоїсь інтрижки? Дівки, нині є, завтра нема, а мені з тобою добре.

— А мені з тобою, ні. — цілком серйозно випльовую.

Тільки ще мені дзвінків від Сергія бракувало до повного щастя. Так он зла, скоро пара з вух піде, то ще він вирішив подіймати.

— Аліно, ну годі! Що це за дитячі образи? Ти ж у мене тямуща, розумна, розсудлива. Не треба викидати коники, тим більше тобі це аж ніяк не личить. — переконливо запевняє мене Сергій. Невже він настирливий думає, що я на це поведуся. — Аліно, не мовчи, кажи краще де ти, я вже виїжджаю за тобою. Зрештою нам і так потрібно поговорити на одинці. Телефоном — це не розмова.

Видихаю і ставлю чоловіка перед фактом.

— Сергію, мене для тебе немає. Забудь. Я не вибачу тобі твоєї підлості. — зволожую вуста, бо присутність сторонніх при моїй особистій розмові неабияк напружує мене. Та при тім я додаю. — Тож можеш шукати собі розумнішу. Яка проковтне твої переконання. Мені це не під силу.

— Малеча, ну чого ти? Це всього декілька разів було. — проситься Сергій, чим іще більше дратує мене.

Окрім цього мене бісить, що зовсім неподалік стоїть Орест, чекаючи мій телефон. Але я мушу сказати своєму колишньому все як є. Хай він нарешті прозріє та відстане від мене.

— Сергію, не важливо скільки разів це було, але це було і я тобі ніколи цього не пробачу. А зараз бувай. Я більше не можу розмовляти. — кладу слухавку.

Віддаю телефон Оресту і знову крокую до вікна. Все дратує. Сергій вибрав невдалий час для дзвінка. Хоча це все одно б нічого не змінило. Я не повернуся до нього нізащо. Я не готова терпіти постійні зради. Краще вже самій залишатися.