Глава 26

АЛІНА

Забираю Лею до себе з кабінету шефа і заспокоюю її, адже вона ображається на батька. Дитина ледь не плаче.

— Тато отак завжди. В нього постійно купа справ, і на мене часу немає ніколи. Я втомилася його постійно чекати. — дівчинка сидячи біля мене на дивані шморгає носиком. — Інколи здається, що тато мене не любить.

Пригортаю малу принцесу до себе і стараюся бути переконливою у своїх словах.

— Леє, тато тебе дуже любить. Просто він реально має багато роботи. Я сьогодні мала можливість у цьому переконатися.

— Але він мені теж потрібен, — обурюється мала.

Розумію, що при тім, що дитина іще зовсім мала, але в її словах логіка. Дітям потрібні батьки, бо робота так і залишиться роботою, а діти виростуть. І найгірше, що ростимуть без батьківської любові та уваги.

Зітхаю й пригортаю малечу до себе міцніше. В голові не вкладається, як мати могла покинути своє дитя. Я розумію, є різні обставини, але ж дитина ні в чому не винна.

— Леє, тато скоро владнає всі питання з роботою. І справді буде проводити більше часу з тобою. Я в цьому більше ніж переконана, бо твій тато дуже тебе любить.

— Гадаєш? — заглядає в мої очі дівчинка.

— Я більше ніж переконана, сонечко. — запевняю її.

 Трохи заспокоївшись, мала, з благанням глянувши на мене, просить:

— Аліно Володимирівно, я хочу, аби ми сьогодні знову провели вечір, як учора...

— Сонечко, я не можу тобі нічого обіцяти, адже тато вже дав мені багато завдань на сьогодні.

— А якщо я його попрошу... — кліпає невинними оченятами мала.

Не знаю, що відповісти цій крихітці. Десь частково я її розумію. Мені й самій приємно проводити час з нею, але в мене є робота, і я повинна її виконувати. А якщо Лея проситиме у батька, аби я була з нею, то Вернер може подумати, що це я її про це попросила. Цікава тоді вийде картина і не конче зручна для мене.

Не встигаю нічого відповісти малій, як у двері стукають, і у мій кабінет входить батько дитини. Залишивши двері прочиненими, він наближається. Помічаю, що він чимось надто заклопотаний, і мене це неабияк турбує. Доки я міркую, мала кидається йому назустріч.

— Тату, тату, а можна Аліна Володимирівна проведе сьогодні час зі мною, так, як учора?

Чоловік пильно зиркає на малу й надто серйозно заперечує її прохання:

— Не можна, люба. Ми поки нікуди не їдемо. У нас у всіх дуже важлива робота...

— Тату, але ти ж обіцяв, що ми поїдемо... — дує щічки Лея і вимогливим поглядом дивиться на Вернера.

— Ми поїдемо, Леє, але трохи згодом, — видихає він.

— Я не хочу згодом. Я хочу вже, — капризно закладає руки на грудях мала.

— Леє, вже, не вийде, — гримає батько і, проігнорувавши її обурення, переводить погляд на мене. — Аліно Володимирівно, дайте, будь ласка, свій телефон та всі наявні ґаджети персонального вжитку.

Я цим проханням дещо заскочена. Мені від нього чомусь некомфортно. Ще й холодний наказ чоловіка ображає. Скидається на те, що мене у чомусь підозрюють і від цього мені дуже неприємно. Виконувати наказ свого шефа не кваплюся, а натомість питаю.

— Але навіщо?

— Для перевірки... — сухо пояснює Вернер, чим іще більше шокує мене.

— Для якої іще перевірки? — невдоволено перепитую, бо така відповідь реально лякає. Схоже я не помилилася. Цей чоловік у чомусь підозрює мене. Від цього неприємні відчуття охоплюють тіло.

— Аліно Володимирівно, це звичайна технічна перевірка...

Холодне пояснення Вернера вбиває. Він незворушний та наполегливий. Розумію, що він каже мені, це для так годиться, бо насправді все не так просто.

— Технічна перевірка особистих речей? — вибухаю невдоволенням. — Арсене Максимовичу, ви себе чуєте? — перехоплюю подих і так само, як і мала, закладаю руки на грудях, бо така заява мене дратує. — Ви ж не маєте права ритися в моїх особистих речах... Це порушення моїх законних прав. Ви не можете мене змусити.

— Ви маєте рацію, Аліно Володимирівно, — звертається до мене начальник безпеки, який без дозволу увійшов в мій кабінет. Напевно, він почув нашу розмову. Чоловік зупиняється за спиною у Вернера і додає: — Але приміщення офісу ви не покинете, доки ми не перевіримо ваших речей.

Тепер я шокована іще більше. Мені неприємно, що в моїх персональних речах ритимуться. Я цього не хочу, але, схоже, по-іншому ніяк. Це приватна компанія, і у них свої правила...