Глава 24

АРСЕН

Доки я вийшов із кабінету, Лея та Аліна уже чекали на мене у приймальні.

Замикаючи двері, я краєм ока бачу, як мило вони спілкуються. Аліна тримає доньку за руку, яка захоплено щось їй розповідає. Замкнувши двері, завмираю, адже моя помічниця так по-материнськи поправляє доньці комірець блузки, а тоді пригортає до себе.

Наші погляди зустрічаються, і я не можу відірвати від неї очей. Хочу, аби саме така жінка, як Аліна, була поруч з нами.

— Арсене Максимовичу, щось не так? — спантеличено цікавиться вона.

— Все добре, — запевняю і прошу. — Ходімо.

Першим йду з приймальні й чую, як донька з помічницею йдуть позаду. Лея не змовкає, розповідає про свого товариша Левка, який дуже кумедний та надто активний.

За розповідями доньки спускаємося ліфтом. Душа завмирає, адже Аліна уважно слухає малу, а коли вони сідають у машину на задні сидіння, я по-новому вражений. Дівчина пригортає Лею. Донька ж буквально світиться від щастя.

Рушаю з місця і ловлю себе на думці, що я не можу відпустити Аліну з нашого з малою життя. Адже Лея одразу прив’язалася до цієї дівчини. А таке буває вкрай рідко.

Дорогою ми вирішили, що поїдемо в дитяче кафе, аби й донька могла пообідати.

Вибравши страви у кафе, Лея знову захоплює Аліну своєю розмовою, показує свої захоплення у телефоні. Я ж, дивлячись на них, посміхаюся і не можу не погодитися з думкою, що моя помічниця ідеально підійшла б на вакансію няні. Якби у малої була така нянька, я б уже ні про, що не хвилювався. Але я чудово розумію, що Аліна на це ніколи не погодиться. З її освітою та здібностями, можна збудувати хорошу кар’єру.

Я за обідом хотів обговорити з Аліною деякі робочі моменти, але не хочу порушувати цю ідилію.

Наговорившись з Аліною, Лея оглядається за дітьми, а тоді глянувши на мене просить.

— Тату, можна я трішечки пограю з дітьми. Там он моя однокласниця є. Вона не ходить на гурток. Я хочу з нею поспілкуватися.

Мій погляд стрибає на годинник. Думаю пів години нічого особливо не змінить. Тим паче, що останнім часом, у мене зовсім немає часу на доньку.

— Можна, моя хороша. Біжи, але не надовго. Коли я тебе покличу, тоді й поїдемо.

— Дякую, таточку! Схоплюється з місця мала й підбігши обіймає мене за шию. Посміхаюся, й помічаю, як Аліна теж з посмішкою, дивиться на нас.

Коли донька біжить, дівчина проводжає її поглядом.

— Лея, просто лапочка, Арсене Максимовичу. Вона росте та розвивається і звісно їй буде не цікаво у компанії жінки, яка просто буде виконувати свою роботу по графіку. Вашій донечці, як і більшості сучасних дітей, потрібен особливий підхід. Тоді їй буде цікаво.

Хмикнувши пильно дивлюся на свою помічницю. Так і хочеться сказати: а ви і єідеальна кандидатура, на вакансію няні. Про кращу годі й мріяти, але я мовчу.

— Я прислухаюся до ваших порад, Аліно Володимирівно, а зараз я хотів би поговорити про роботу, доки Лея розважається.

— Так, звісно. — погоджується дівчина. — В мене є до вас чимало запитань. Бо ж для мене це сфера діяльності нова. І я страшенно боюся зробити щось не так, та не виправдати ваших сподівань.

Я ледь всміхаюся. В душі задоволений, бо не часто трапляються сумлінні працівники.

— Що ж я готовий вас вислухати, та все пояснити.

Аліна розповідає, що їй не зрозуміло, і я пояснюю. За розмовами ми навіть не помітили як майже пів години пройшло. І до нас повернулася донька

Знову зиркаю на годинник і звертаюся до дівчат:

— Леє, Аліно Володимирівно, нам потрібно повертатися в офіс.

— Тату, але ж ти обіцяв, що ми ненадовго... — заглядає в мої очі Лея.

— Ми постараємося швидко, — невпевнено обіцяю, хоча маю надію, що так і буде. І хочу вірити, що не з’явиться яка-небудь нагальна проблема.

Приїхавши в офіс, утрьох йдемо у мій кабінет. Я прошу Лею почитати, бо нам із моєю помічницею потрібно попрацювати.

Донька неохоче погоджується й вкотре нагадує, що я обіцяв — недовго.