Глава 23

АРСЕН

Паузу, що затягнулася у кабінеті моєї помічниці, порушує моя секретарка, яка принесла мені каву.

Дякую їй та відпускаю, йдучи з чашкою до вікна. Зупинившись, роблю ковток запашного напою. Замислююся. Напевно я зі справами застряг десь у своїх принципах та стереотипах, які нікому поламати. Хоча насправді, я реально не готовий до змін. Мені важко здавати позиції та приймати щось нове. Довго мізкую. То вже погоджуюся, то знову заперечую свою згоду. Та зрештою через плече звертаюся до дівчини.

— Гаразд. Я згоден спробувати, але в такому випадку нянька повинна бути з випробувальним терміном, як мінімум на пів року. Бо інакше... — напружено замовкаю.

Аліна хмикає й цокотить по клавіатурі пальцями з довгим, красивим манікюром, засипаючи мене запитаннями — від віку кандидатури в няньки до дрібниць та моїх вимог.

Я встиг випити каву, а моя кмітлива помічниця за цей час розмістила оголошення на спеціальному сайті. Щось я дуже сумніваюся, що будь-хто з молодших жінок погодиться на такі вимоги. Звісно зарплата солідна, але й вимоги ще ті. На менше, я не згоджуся ніколи.

Ставлю чашку на підвіконня поряд з тією, що вже стоїть, і з шаленим трепетом наближаюся до дівчини.

— Аліно Володимирівно, вам потрібно братися за роботу, адже мені ваша допомога конче потрібна, — видихаю і додаю: — Але спочатку ви повинні ознайомитися з усіма деталями та специфікою роботи. А ще вам потрібно звикати, що графік вашої роботи буде ненормованим.

Пильно дивлюся на силу чорняву красуню. Вона вперто не відривається від монітора, а коли все ж підіймає очі в мене перехоплює подих. В її очах можна втонути.

— Я це вже зрозуміла, Арсене Максимовичу. — видихає вона. Мені здається я навіть не одразу вловив суть її слів. — Давайте я краще буду ознайомлюватися з усім. Досить пустих балачок.

Я нервово ковтаю й беруся все показувати та пояснювати Аліні. Хоч це рутинна робота, мені приємно перебувати у компанії цієї дівчини. Вона тямуща, все на ходу ловить. Ми навіть обід пропустили. Я тішуся, що нарешті мені буде легше. Та й не можу не визнати того, що Аліна дуже подобається мені. Поруч з нею почуваюся по особливому. І це точно не можу, що вона новенька, чи надто приваблива, а тому що поруч з нею, мені нереально добре.

Тільки ми зібралися на обід, як чую у приймальні голос Леї. Поспішно виходжу з кабінету Аліни та йду до доньки. Вона, як завжди, кидається мені на шию. Підхоплюю малу на руки, а вона, заглянувши в мої очі, просить:

— Тату, поїхали звідси, будь ласка! У тебе ж тепер є помічниця... Ми ж тепер можемо більше часу проводити разом. — вона заглядає в очі і додає. — Ну, будь ласочка!

Зі знаю та кажу доньці правду.

— Леє, я зараз їду з Аліною Володимирівною на обід, тож ми і так їдемо з офісу.

— А потім? — нахмурившись, питає вона. — Невже ти знову повернешся сюди?

Зітхаю і кажу знову правду:

— Так, моя дівчинко. Але ненадовго.

— Ну гаразд! — зітхає вона.

Посміхаюся й, відпустивши доньку з обіймів, прошу:

— Біжи, поклич Аліну Володимирівну, і поїдемо.

Донька з радістю йде у кабінет до моєї помічниці. Я ж дивлячись на неї, знову посміхаюся, адже чую, як донька радісно вітається з Аліною. Йду у свій кабінет, аби прихопити все необхідне та ключі від авто.

Серце тріпоче на радощах, адже я ледь вмовила свою помічницю поїхати зі мною на обід. Вона відмовлялася. Та мені вдалося бути переконливим. Мовляв, за обідом ми теж будемо обговорювати справи. Добре, що Орест вчасно привіз Лею. Тепер я переконаний, Аліна почуватиметься комфортніше.