Глава 19

АЛІНА

Отримавши завдання від Вернера, я йду до свого кабінету. Мені тут з усім потрібно освоїтися, але для початку потрібно заспокоїтися. Сьогоднішня зустріч з моїм босом дуже розхвилювала мене. Мені ніяково та трохи страшно. Мої почуття до цього чоловіка не згасли за роки, мені здається, навіть навпаки. Зараз я кохаю його ще сильніше, ніж колись. І як тепер бути? Мені складно з ним працювати. Нервуючи, міряю свій кабінет, мабуть, хвилин десять. Не можу ні про, що думати, ані братися до роботи. Просто стою посеред просторої кімнати

Нарешті, зібравшись, вирішую спершу приготувати собі каву, а тоді, може, візьмуся за роботу. Хоча мене не полишає дике бажання сказати Вернеру, що я не можу залишитися працювати у нього. Як на мене це буде правильним рішенням.

Видихаю, мені справді надто складно залишатися поруч із цим чоловіком. Покидаю свій кабінет і таки йду по каву. Я знаю, що цей напій ніяк не допоможе мені заспокоїтися, адже кофеїн навпаки збуджує. Та мої нерви не на місці, не знаю як з ними впоратися.

Повернувшись до себе підходжу з кавою до вікна. Руки тремтять, і я ніяк не можу зосередитися. Внутрішній голос твердить, що мені потрібно втікати звідси негайно. Роблю кілька ковтків кави і вирішую, що я повинна про своє рішення сказати Вернеру й нарешті зі спокійною душею піти звідси. Для мене перебування тут, це тортури. Не вмію, контролювати свої емоції, і край.

Ставлю чашку на підвіконня, хапаю сумочку та телефон і навіть до дверей не встигаю дійти, як у мій кабінет входить мій шеф.

— Що трапилося, Аліно Володимирівно? Чому ви не працюєте?

— Я... — розгублено зупиняюся й опускаю очі. — Вибачте, Арсене Максимовичу, я не можу залишитися у вас працювати. Вибачте! — випалюю на одному подиху, навіть не дивлячись на чоловіка. Хочу піти та оминаючи його, за секунду опиняюся в його руках. Він хапає мене за талію однією рукою і змушує зупинитися.

Спантеличено підіймаю погляд, бо така близькість наших тіл лякає мене ще більше. Дивлюся в сірі очі коханого чоловіка, серце гуде, мов навіжене, і я не можу збагнути, що коїться. Нервово кліпаю, мій шеф відпускає мене й суворо та навіть наполегливо просить:

— Аліно Володимирівно, як це ви не можете залишитися працювати у мене? Це по якому? Ви самі прийшли у мою компанію, вас сюди ніхто насильно не тягнув... — відвертий та вимогливий погляд чоловіка пропалює мене, а він невдоволено продовжує: — Я вас обрав поміж немалої кількості претенденток, а тепер ви хочете піти... Поясніть причину.

Відступаю від чоловіка і опускаю погляд. Я не можу нічого пояснювати, та й не хочу.

— Я передумала працювати у вас, — схвильовано кидаю.

— Чому? Ви ж, ідучи в мою компанію, розуміли, з чим вам доведеться мати справу... Чому ви зараз відмовляєтеся?

На мить міцно зажмурюю очі, а тоді, піднявши повіки, різко зиркаю на чоловіка.

— Арсене Максимовичу, припиніть свій допит. Я не повинна вам нічого пояснювати. Я передумала, і цього достатньо.

— Недостатньо, Аліно Володимирівно! Тепер я не відпущу вас, доки не знайду вам заміну. Вчора я мав можливість ще вас хоч кимось замінити, а сьогодні в мене її немає.

Розгублено дивлюся на чоловіка гавпроти, не схоже, що він жартує. Десь частково я його розумію, бо зараз йому потрібно шукати управительку, няньку, а якщо ще й я піду, то й заступника. Та при цьому розумінні нервова напруга у тілі лише посилюється.

— Аліно, ви не можете ось так просто піти. На все має бути причина... Може, ви поясните, що трапилося? І чому ви передумали?

— На це багато причин, Арсене Максимовичу, — тихо кидаю я, намагаючись впоратися з емоціями. — Я ще вам вчора говорила, що не маю бажання працювати у вас. У мене немає досвіду. Мені страшно обіймати таку відповідальну посаду. Зрештою, до вас я ішла на вакансію секретаря...

— Аліно Володимирівно, невже це всі причини? — з надією цікавиться Вернер.

— Всі, — переконливо запевняю, а за мить додаю: — І повірте, Арсене Максимовичу, цих причин більше ніж достатньо.

— Гаразд, Аліно, — видихає Вернер і оминувши мене через плече кидає. — Ви можете піти, але якщо у вас є серце, ви цього не зробите.

У його голосі звучить відчай. Повисає важка пауза, від якої навіть дихати складно. Раптом Арсен обертається. Ще з хвилину дивиться на мене, а тоді, мовчки йде з кабінету.

 Я не хочу залишатися, але тепер і піти не можу. Мені терміново потрібно знайти Віру Миколаївну і поставити їй декілька запитань. І вже від її відповідей буде залежати, піду я чи залишуся.