Глава 18

АРСЕН

Підвожу доньку до школи, де на неї вже чекають подруги, які теж ходять у літній табір. Ми прощаємося і я з осадом на душі їду в офіс. Піднявшись у свій кабінет, посміхаюся, адже у повітрі витає приємний аромат парфумів Аліни. Він мені до вподоби. Присівши за стіл, замислююся. Ловлю себе на тому, що мені хочеться справжню сім’ю, кохати та бути коханим. Якщо з Анастасією не вийшло, то я не повинен ставити на собі хрест. Я ж іще не надто старий, цілком міг створити сім’ю і ще народити дітей.

Хмикаю, адже поява у моєму колективі Аліни, викликає в мене неоднозначні думки. Хоча я зовсім не знаю цієї дівчини, вона подобається мені. Вона цікава, приваблива, а те, що миттєво знайшла підхід до моєї доньки, підкорило мене цілком.

Покидаю думки й телефоном прошу свою нову секретарку принести мені каву. Відкидаюся на спинку крісла, адже в мене тепер свіжі проблеми. Мені потрібно шукати не лише няньку, а ще й управителя будинком. Бо сам я ці обов’язки фізично не осилю. Зрештою, в мене й часу немає займатися підбором персоналу.

Секретарка швидко принесла каву, а я, смакуючи її, спіймав себе на думці, що вибір персоналу можу перекласти на плечі свого начальника безпеки та Аліну. І це ідеальне рішення.

Набираю телефоном свого начальника безпеки і прошу його приїхати. Доки чекаю підлеглого, беруся до роботи, бо справи чекати не можуть.

Приблизно через годину у мій кабінет входить Орест Сергійович.

Розповідаю йому про свою проблему, а він мені повідомляє, що управителька вже покинула периметр мого маєтку зі сльозами та прокльонами. Мовляв, я варвар бездушний.

Раптом чую за дверима знайомий та досить приємний тембр жіночого голосу. Навіть сумніву не маю, що це моя помічниця. Прошу свого підлеглого зачекати й, піднявшись, іду до дверей. Прочиняю їх — і завмираю. Я не помилився, це справді Аліна. Зиркаю на годинник: я дозволив їй приїхати пізніше, але ще навіть десятої немає, а вона вже тут. Вітаюся і запрошую свою підлеглу до себе в кабінет.

Коли вона проходить всередину — йду за нею. Вона сьогодні неперевершена. Йдучи позаду, я не можу не милуватися нею. Дівчина одягнена у чорний вільний сарафан з принтом, який їй личить. Не зовсім офісний стиль, але, зважаючи майже на літню спеку, одяг досить зручний.

Запрошую дівчину присісти і повертаюся на своє робоче місце. Коротко вводжу Аліну в курс справи та ставлю перед нею завдання на сьогодні — дати оголошення на потрібні вакансії. А тоді пильно зиркаю на неї й попереджую:

— Аліно Володимирівно, це у ваших інтересах якомога швидше знайти людей на ці вакансії, бо інакше їхні обов’язки виконуватимете ви на пару з Орестом Сергійовичем. Він — управитель, а ви частково — няня, — я зітхаю й додаю. — Це звісно жарт, але в екстрених випадках мені ваша допомога потрібна буде. А ще, окрім цього, я маю ввести вас у курс ваших прямих обов’язків, — пильно зиркаю на свого начальника охорони, який, здається, навіть не моргаючи, дивиться на дівчину. Не знаю, що я відчув у цей момент, ревність чи сердитість, але одразу звернувся до своєї помічниці з проханням. — Аліно Володимирівно, поки можете бути вільні, я вас покличу.

Дівчина лише покірно киває головою і покидає мій кабінет — у супроводі мого погляду та надто відвертого погляду Ореста. Коли двері за дівчиною зачиняються, кличу свого підлеглого, і, коли він оглядається, неоднозначно кидаю:

— Оресте, за неї можеш забути.

— Тобто?! — спантеличено кліпає мій начальник безпеки.

— Оресте, не дуркуй! — гримаю на підлеглого.

— А, шеф, зрозумів. Ви цей... Ну, коротше...

Я важко зітхаю і холодно кидаю:

— От і добре, що зрозумів. А зараз можеш приступати до роботи. Мої вимоги щодо управителя ти знаєш. Цього разу шукай чоловіка від сорока п’яти років. І все, як я люблю: вища освіта, попередні місця роботи, рекомендації — та всі дрібниці, ти ж у курсі. А тепер — іди.

Видихаю і з полегшенням спираюся на спинку робочого крісла. Відчуваю, як емоції переповнюють мене. Аліна заполонила мої думки, і це приємним теплом відкликається в душі.