Глава 17

АРСЕН

Впоравшись із зачіскою, я веду донечку снідати. Вона у мене говорушка. Не змовкає. Все розповідає, як же з Аліною їй було добре. І мене це тішить. Не знаю, як поведе себе Аліна, як працівник, але як людина вона чуйна та добра, що не може не вражати.

Після сніданку прошу донечку зачекати на мене у вітальні, бо хочу провести бесіду зі своєю управителькою.

Кличу жінку до себе в кабінет, і коли вона зачиняє двері, пропоную присісти.

Управителька наближаючись, заклопотано питає:

— Арсене Максимовичу, щось трапилося?

— Трапилося, Альбіно Вікторівно. Присідайте, — сухо наказую, і коли жінка присідає у крісло навпроти, пояснюю: — Вночі ви мені розповіли, що моя нова помічниця ходила гуляти з донькою до води. Але як донька, так і помічниця в один голос запевняють, що це не так...

— Вони обманюють, — без вагань запевняє жінка.

Я хмикаю і розумію, що мені, схоже, доведеться шукати ще й управительку. Пильно дивлюся на жінку й питаю:

— О котрій донька та помічниця пішли з маєтку?

— Десь о вісімнадцятій, а може, трохи пізніше.

— Гаразд. Зачекайте хвильку.

Управителька поводиться впевнено, й я, увімкнувши комп’ютер, заходжу на сервер із камерами спостереження.

Переглядаю камери у пришвидшеному режимі — з 17:45 до 19:00, але за ворота ніхто не виходив. Схоже, обманює управителька. Пильно зиркаю на неї і заявляю:

— Альбіно Вікторівно, ви, мабуть, забули, що в нас є камери спостереження, які пишуть усе, — жінка миттєво червоніє, а я продовжую: — Я щойно перевірив камери біля воріт — з маєтку ніхто не виходив. Навіщо цей наклеп?

Жінка опускає погляд і нечітко бурмоче:

— Я просто хотіла, аби моя донька працювала тут у вас нянею для Леї. Хлопці ж сказали, що нянька більше не працюватиме у нас...

Я шокований таким виправданням. У мене немає слів. Навіть якщо ця жінка щось там хотіла, невже не можна було підійти до мене та попросити? Я, що монстр якийсь?

— Альбіно Вікторівно, ваші бажання не дають вам права обмовляти людей і зводити на них наклеп. — суворо гримаю на жінку. — Я брехні терпіти не можу. Тож до вечора ви повинні звільнити цей дім від своєї присутності. Вас звільнено. — ставлю жінку перед фактом і аж киплю від гніву.

— Але ж, Арсене Максимовичу, я ж хотіла як краще... — розгублено кліпає білявка.

— Краще для кого? — зриваюся я, бо розчарування в людях для мене жахлива річ. — І, що ви називаєте «краще»? Свою брехню?! — не можу впоратися з невдоволенням я, а за мить додаю: — Після вашого наклепу я більше не можу вам довіряти, як і не можу залишити працювати у моєму будинку. Ваша заробітна плата буде перерахована вам до вечора, але підете ви від мене без рекомендаційного листа. Вибачте, не можу вас рекомендувати нікому.

Нервуючи міряю кабінет, бо всидіти на місці важко. Моя довіра до людей і так хитка, але ж мусить знайтися той, хто похитне її іще більше.

— Арсене Максимовичу, але ж ви не можете... — дивиться на мене з благанням Альбіна.

— Ви маєте рацію, я не можу після всього залишати вас працювати у себе. І рекомендувати нікому вас не можу. Розмова завершена. Бувайте!

Розвернувшись, йду з кабінету. Нам із донькою пора їхати, тому набираю телефоном свого начальника безпеки. Даю йому розпорядження провести колишню управительку та простежити, аби все було тихо та спокійно.