Глава 15

АЛІНА.

Ми з Арсеном мовчки вийшли на вулицю і з незручним мовчанням дійшли до машини.

 Вернер галантно садить мене на переднє сидіння свого розкішного авто, в якому пахне різким, приємним чоловічим парфумом. На мить зажмурюю очі, адже мені подобаються такі аромати.

Коли ж чоловік сідає за кермо, я мовчки пристібаюся. А він, рушаючи з місця, цікавиться:

— Аліно Володимирівно, куди вас відвезти?

Називаю йому адресу, і лиш тепер ловлю себе на тому, що все ж краще було викликати таксі. Бо щось почуваюся я не дуже зручно зі своїм новим шефом. Якби ж то просто шеф, а це ж — мрія всього мого життя.

А ще спокою не дає те, що про його дружину та матір Леї я так і нічого не дізналася. Та від кого я могла дізнатися, якщо управителька на мене дивилася, мов на ворога, а у дитини таке ж не запитаєш.

Знаю, що мене це б не мало хвилювати, але зі своєю цікавістю впоратися важко.

— Аліно... — розвіює мої роздуми Вернер, і коли я зиркаю на нього, він питає: — Можна я так звертатимуся до вас в неофіційній обстановці?

— Так, звісно.

Лише коротко погоджуюся. Бо я не налаштована залишатися працювати у компанії цього чоловіка. При симпатії до нього, мені хочеться втекти, адже я знаю, що у нього є дружина. Саме через це я колись поїхала звідси. Тож треба було, аби доля зіграла зі мною такий злий жарт.

— Отож, Аліно, розкажіть, будь ласка, як ви провели час з Леєю? Чи слухалася вона вас? Чи, може, вередувала?

Я лише сонно зітхаю та щиро відповідаю:

— У вас дуже мила донечка, Арсене Максимовичу. Я здивована, але нам з нею швидко вдалося порозумітися.

— Розкажіть, як ви провели час удвох, — раптом знову просить мене батько дитини.

Для мене це здається дивним, але він — батько, а я ж дитині чужа тітка, тож можу його зрозуміти.

Спокійно переповідаю все в дрібних деталях. Не забуваю додати й те, що управителька нас за ворота не випустила, а тоді все ж не можу втриматися та роблю зауваження чоловікові:

— Арсене Максимовичу, це, звісно, не моя справа, і Лея ваша донечка, і вам як батькові, мабуть, видніше... — перехоплюю подих та додаю: — Але чи не занадто різкі умови виховання для такої крихітки? Вона ж іще дуже маленька. Їй потрібно ж іще по-іншому проводити своє дозвілля. Я розумію, що у неї навчання, графіки — це все, звісно, чудово, але, як на мене, — трохи занадто.

Випаливши свою думку, тепер я готова навіть до того, що Вернер зупинить авто просто тут та попросить мене піти. Та вже на завтра накаже не приходити в його офіс.

Я здивована, адже пройшло декілька секунд, і нічого не відбулося — чоловік їде далі, спокійно ведучи авто. Але дзвінка тиша в салоні, таки лоскоче мою нервову систему.

— Мабуть, Аліно Володимирівно, ви таки маєте рацію — дитині потрібно більше свободи. Але останнім часом я мав багато роботи, тому все мусило бути саме так... — він важко видихає та звертає на черговому повороті. — Та тепер, коли у мене є ви на посаді мого помічника, я дуже сподіваюся, що працюватиму менше і більше приділятиму часу доньці.

Такою відповіддю я заскочена, бо, якщо чесно, чекала на критику. Зазвичай керівники, а особливо чоловіки, не дуже люблять, коли їм вказують, чи роблять зауваження. Здивовано дивлюся на Вернера, який перемикає швидкість та додає:

— Хоча хочу сказати — ви мене приємно здивували сьогодні та неабияк виручили, адже для мене це було дуже важливо, — він посміхається та на мить зиркає на мене. — Насправді, я дуже хвилювався, бо моя донечка не з усіма йде на контакт. Вона дуже прискіпливо ставиться до людей, особливо це стосується няньок, — чоловік на мить замовкає та заклопотано розповідає, що вони уже поміняли ледь не десяток няньок, бо Леї важко порозумітися з малознайомими людьми.

Вернер бідкається, адже тепер він знову мусить шукати няньку, бо їхня теперішня няня вагітна, і їй нервувати не можна. Арсен зізнається, що ці пошуки няньки — це для нього ще те випробування. Бо це може тривати до кількох місяців, доки він знайде кандидатуру, яка влаштовуватиме і його, і доньку.

Я навіть не помітила, як за розповідями чоловіка ми приїхали до мого будинку.

Вернер зупиняється й пильно зиркає на мене.

— Аліно Володимирівно, я безмежно вдячний вам за допомогу. Я розумію, що це ваш перший робочий день, і він став для вас ще тим випробуванням... — він вмикає світло на стелі й посміхається. — Але ви пройшли це випробування гідно. За, що я дуже вдячний вам!

Я опускаю очі, бо від посмішки цього чоловіка можна з розуму зійти. Відчуваю, як серце, яке і так билося швидше, пришвидшує свій ритм.

— Облиште, Арсене Максимовичу, мені було цікаво з Леєю. Хоч досвіду з дітьми у мене немає, ваша донечка — досить кмітлива дитина.

— Дякую, Аліно! Мені дуже приємно! — вдоволено кидає чоловік та, видихнувши, додає: — Оскільки я сьогодні затримав вас ледь не на пів ночі, то завтра чекаю вас на роботу по обіді. Відпочиньте як слід, а тоді приїдете.

— Спасибі! — розгублено випалюю я, бо ж із хвилюванням, емоціями та почуттями впоратися нелегко. — На добраніч! — кидаю наостанок і покидаю салон машини.

— На добраніч!

Теж промовляє мені услід Вернер, а я, зачинивши дверцята, поспішно йду до свого двору, наче втікаю від себе та від цього чоловіка. Я до сьогодні не була знайома з ним особисто, але він виявився саме таким, яким я його уявляла: людяним та добрим.

Пройшовши до будинку, відчуваю, як тремор у тілі тільки посилюється. І це я лише з ним поруч сиділа. А мені працювати з ним доведеться. Тепер навіть уявити моторошно, як це буде відбуватися.