Глава 14

АЛІНА

Розплющую очі від того, що мене хтось будить. Кілька разів кліпнувши, сідаю рівніше і моментально вся напружуюся, адже поруч стоїть мій новий шеф. Шалене хвилювання миттєво охоплює мене. Насилу намагаюся заспокоїтися.

— Аліно Володимирівно, ходімо, — пошепки просить він.

Я тихесенько встаю з крісла, скинувши плед. Арсен іде з дитячої, і я теж тихо йду за ним. Хоча не зовсім розумію, куди він мене кличе.

Коли опиняємося у коридорі, чоловік зачинивши двері у кімнату доньки, пильно дивиться на мене.

— Аліно Володимирівно, я безмежно вдячний вам за те, що залишилися з донькою. — красивим тихим баритоном починає він. Хоча в його голосі звучать нотки незручності. — Вибачте, але я був вимушений затриматися так надовго.

— Все добре, — видихаю. Емоції, що охопили мене, надто сильні. Близька присутність цього чоловіка занадто хвилює мене. А зібравшись звертаюся до нього. — Арсене Максимовичу, якщо ви вже приїхали, то я поїду.

— Аліно Володимирівно, ви можете залишитися до ранку у моєму будинку, а зрання мій водій відвезе вас додому, — пильно дивлячись на мене, люб’язно пропонує мій новий коханий шеф.

— Спасибі, але ні, — відмовляюся від його пропозиції, ставлячи перед фактом. — Я краще викличу собі таксі.

Справді не хочу залишатися у цьому будинку. Адже тепер до ранку не зможу заснути знаючи, що він десь поруч. А ще не дай Боже, з’явиться його дружина... Ні, ні, ні. Такого щастя мені точно не треба.

— Ніякого таксі, — заперечує мої слова Вернер. — Ви через мене затрималися до пізньої ночі, тож дозвольте мені хоч якось згладити цю незручну ситуацію.

Я вся напружуюся. Звісно, мені було б приємно, якби він сам відвіз мене, але мені не дуже зручно погоджуватися на його пропозицію. Бо якщо бути щирою з собою, це справді зайве. Спантеличено кліпаю та хочу відмовитися.

— Арсене Максимовичу, це не...

— Це не обговорюється, Аліно Володимирівно, бо я почуваюся винним перед вами. Я забрав у вас ваш особистий час. Тож відвезти вас додому — це найменше, що я можу зробити, аби хоч якось компенсувати незручності.

На слова чоловіка лише важко зітхаю і таки погоджуюся. Бо щось мені підказує, що сперечатися справді марно.

— Гаразд!

У душі радію. Адже мені дуже приємно, що додому Вернер відвезе мене сам. Серце тріпоче у грудях. Навіть страхи про його дружину трохи посунулися. Але знаю, який сором доведеться пережити, якщо вона про це дізнається. Та поки про це думати не хочу.

Колись давно я мріяла про те, аби просто проїхатися з цим чоловіком у машині, і, схоже, сьогодні моя маленька мрія здійсниться.

Йду поруч із Вернером, тремор та шалене хвилювання проймають тіло. Це лише поїздка. Звичайна поїздка додому на авто поруч із чоловіком, до якого у моєму серці досі живуть почуття. Тому для мене це не тільки поїздка, це ціла подія.

Десь підсвідомо я розумію, що не повинна собі цього дозволяти. Адже він, мабуть, щасливий у шлюбі. Але я не можу собі відмовити у цій невинній подорожі, бо хто знає, як усе складеться завтра. Я не впевнена, що надовго у компанії Арсена Вернера. Мене не лякають мої обов’язки, мене лякають почуття до цього чоловіка, які спалахнули у моєму серці з новою силою. І яким протистояти занадто важко.