Глава 13

АРСЕН

В’їхавши у свій двір, виходжу з машини. Я страшенно втомлений, але щасливий. Мені все вдалося владнати та розв’язати усі спірні питання. Вдихаю на повні груди прохолодне нічне повітря і лише тепер згадую, що я залишив Лею на свою помічницю. Зачиняю дверцята машини та поспіхом йду до будинку. На годиннику перша ночі. Я ж з усіма цими проблемами, навіть додому не телефонував. Страх проймає тіло і напружує те, що ані управителька ні донька мені не телефонували. Не знаю, як це розуміти. Нервова напруга лише посилюється.

Встигаю дійти до центру вітальні, як мене кличе управителька. Я аж здригнувся від несподіванки.

— Арсене Максимовичу, я ледь вас дочекалася?

Я спантеличений, зупиняюся та напружено цікавлюся.

— Невже щось трапилося, доки мене не було? — серце, мов навіжене, калатає у грудях від хвилювання.

— Трапилося, — неоднозначно та невдоволено заявляє жінка. — Ця ваша нова працівниця порушила всі графіки нашої дівчинки. — жаліється жінка, і з невдоволенням та навіть агресією продовжує. — А ще потягла її у кафе, а потім вони швидко зробили англійську та потяглися вештатися кварталом. В мене ледь серце не стало, вони ж на озеро гуляти ходили... А ви знаєте, як я води боюся?! — заклопотано переповідає мені свої страхи моя управителька.

— І, що? — не витримую я.

— Та все добре, хвала небесам, але я так перенервувала... Так перенервувала. Ви собі не уявляєте.

— Сподіваюся, Лея уже спить? — з хвилюванням цікавлюся.

— Так, Лея спить.

— А Аліна Володимирівна де?

— У її кімнаті. Напевно теж уже заснула, — фиркає жінка та невдоволено додає: — Безсоромна дівка, не має поваги до чужої думки. Мовляв, дитина не робот. Мовляв ми не правильно виховуємо нашу дівчинку. Де ви її тільки знайшли, Арсене Максимовичу?

На слова управительки змовчую. Звісно, порушення графіку — це не дуже добре, але якщо усі пункти виконані, то в цьому нічого страшного немає. Мабуть, Леї, як дитині, яка росте та розвивається, потрібне різноманіття, а не заїжджений нудний графік. Але поки в мене немає можливості хоч щось змінити, та знаю що треба.

— Дякую, Альбіно Вікторівно. Вже пізно. Ідіть відпочивати. На добраніч!

— На добраніч!

Кидає жінка та йде у бік кухні, я ж, видихнувши, подаюся на гору. І одразу прямую до дитячої. Хвилювання охоплює мене. Насправді я не можу будь-що пред’явити Аліні. Вона ж могла відмовитися проводити час з моєю донькою, а вона погодилася. І за це я вдячний їй.

Схвильовано, але тихо прочиняю двері і на пальчиках пробираюся у кімнату доньки. На каркасі її ліжка висить синя підсвітка, і від цього у кімнаті добре видно. Донька спить, і моя нова помічниця теж спить у кріслі поруч із ліжком. Мені не зручно перед нею. Вона ж напевно мала плани на вечір, а через мене мусила сидіти з моєю донькою.

Посміхаюся, адже моя помічниця дуже приваблива, а ще мене дивують розповіді моєї управительки. Лея дуже важко йде на контакт із незнайомими людьми, а тут кафе та прогулянка. Дивно.

Дивлюся на Аліну і ловлю себе на думці. Схоже, при своїх запереченнях щодо досвіду стосовно дітей ця дівчина має до них підхід. Прикипаю до сплячої красуні у кріслі. Вона справді дуже вродлива. Розумію, що досить милуватися нею. Пора її будити і або відвезти додому, або хай лягає спати по-людськи у нас. Вільних спалень багато, тож розміститися є де.