Глава 12

АЛІНА.

Лея досить розумна та розвинена на свій вік дівчинка. Вона дуже добре читає і багато прочитала, доки ми чекали машину.

Коли нам повідомила секретарка про приїзд водія, ми спустилися вниз. Сідаємо в машину, і Лея одразу повідомляє чоловікові, що ми їдемо у кафе. А він зиркає на нас у дзеркало заднього виду й зауважує:

— Але за розпорядженням Альбіни Вікторівни, я маю привезти вас обох додому.

— Ми обов’язково поїдемо додому, Володимире Федоровичу, — кидає дівчинка і вставши між передніми сидіннями, додає. — Але спочатку ми їдемо у кафе. У те, куди завжди мене возить тато.

— Леє Арсенівно, а може, краще попередити про це Альбіну Вікторівну, вона ж хвилюватиметься, оглядається на малу водій.

— Гаразд, попередьте, — неохоче погоджується мала на його пропозицію і присідає поруч зі мною.

Чоловік одразу набирає телефоном управительку та довго щось їй пояснює. Я ж почуваюся мов не у своїй тарілці. Мені не дуже зручно, але ж і мала не може жити у таких обмеженнях. Хоча мене не залишає у спокої одне питання: — де ж мама дівчинки? Чому дитина на няньках? Чим таким зайнята мати, що не може проводити час із донькою?

Звісно, про це я не можу запитати у дитини. Мене це не повинно хвилювати та все ж.

— Що ж їдемо, то їдемо. — зауважує водій.

Кліпаю на його слова

— Але Альбіна Вікторівна наказувала не затримуватися, — попереджає він.

— Ми не затримуватимемось, — обіцяю.

Через пів години ми уже сиділи з Леєю у кафе. Вона швидко з’їла те, що замовила, та подалася грати з дітьми, а я за нею. Стою, спостерігаю за малою, очей від неї боюся відірвати, бо страшенно хвилююся за цю рухливу непосиду.

Через сорок хвилин, як і домовлялися, йдемо до машини. Лея щаслива, буквально підстрибує на радощах. Саджу її в авто, а вона уже показує мені у щоденнику свої оцінки, які отримувала на протязі навчального року. А ще просить мене, аби ми прогулялися з нею до озера, що поруч з їхнім кварталом, коли повернемося додому.

Я здивована, адже дівчинка дуже швидко прив’язалася до мене. Мабуть, це сталося тому, що я їй нічого не забороняю. Але мені, що? Хто я така, щоб щось забороняти дитині? Головне, що вона мене слухає. А ще не менш важливим є той факт, що мені з цією малою принцесою цікаво.

Приїжджаємо додому, де на нас уже чекає з невдоволеним обличчям Альбіна Вікторівна. Білявка повної тілобудови жінка. Встигаємо вийти з машини, як вона одразу влаштовує допит.

— Чому ви поїхали у кафе? Хто вам дав на це дозвіл? Це ж грубе порушення графіку дитини... Арсен Максимович у курсі?

Я пильно дивлюся на жінку й спершу вітаюся.

— Доброго дня, Альбіно Вікторівно! — одразу представляюся. — Мене звати Аліна Володимирівна. Сьогодні я опікуюся Леєю, і це я взяла на себе відповідальність за порушення цього незрозумілого графіка, — впевнено повідомляю. — Дитина не робот. Зрештою, вона не в таборі й повинна відпочивати і у її віці гратися. — перехоплюю подих і досить впевнено додаю. — І ще одне: Арсен Максимович не в курсі...

Білявка змінила мене згори донизу, і навпаки. В її погляді повно невдоволення.

— Як ви посміли? — нарешті обурюється управителька. — Завдання Леї зараз — навчатися, а не відпочинок і розваги. Це зайве, — роздратовано кидає на мої слова жінка, і топчеться на місці лютуючи.

Мене її зауваження дивують. Видихаю. Сперечатися не хочу, та й не маю права, тому лише відмахуюся.

— Напевно, ви маєте рацію, Альбіно Вікторівно, але не варто забувати, що дитинство минає надто швидко.

— Ви забагато...

Хоче щось заперечити управителька, та я перебиваю її.

— Альбіно Вікторівно, перепрошую, але я лише сьогодні з Леєю, тож не потрібно мене виховувати. — розумію, що при дитині скандал не потрібен, тому аби припинити обурення жінки цікавлюся. — Краще скажіть, де ми можемо виконати домашні завдання з англійської?

— Лея вам покаже, — фиркає жінка та, розвернувшись, іде до будинку, через плече кинувши: — Я буду змушена повідомити про цей безлад Арсена Максимовича.

Та робіть, що хочете...

Фиркаю подумки.

Я можу хоч зараз поїхати додому.

Важко зітхаю. Насправді, я не залишу дитину, навіть якщо в подальшому не працюватиму на Вернера.

Лея веде мене за собою. І вже за кілька хвилин ми опиняємося в ігровій кімнаті, де є стіл для занять та все необхідне для навчання.

Швидко виконуємо домашні завдання з англійської та йдемо до управительки повідомити, що ми зібралися гуляти. Жінка знову починає бурчати й погрожувати, що про все докладе батькові дитини, як тільки він повернеться.

Лея проситься, та Альбіна все заперечує й нагадує, що за графіком вона зараз повинна читати.

Врешті-решт управителька не відступила і ми пройшлися у розкішному дворі та подалися до саду, бо жінка наказала охороні нас за ворота не випускати.

Ми гуляли з малою, робили фото, навіть грали в піжмурки, а потім, гойдались удвох на великій гойдалці. Я розповідала Леї казку про зачаровану принцесу, яку вона слухала ледь не з відкритим ротиком.

Трохи згодом я повела дитину вечеряти та спати. Після вечері вимивши Лею, допомагаю їй вдягнути піжаму. І коли дівчинка вляглася в ліжечко, то попросила мене зробити їй масаж голови та розповісти ще одну таку чудову казку.

На таке прохання я лиш посміхнулася. Розплела довгі коси дитини та заходилася делікатно робити масаж голови, водночас розповідаючи їй казку про Білосніжку.

Лея моментально заснула — я навіть іще казку не закінчила. Я переклала дитину на подушку, бо заснула вона на моїх колінах, і вкрила її ковдрою.

Я б уже могла поїхати додому, але Вернер просив дочекатися його. Сідаю у крісло-гойдалку в кімнаті й вирішую тут чекати батька дитини, бо перетинатися з цією гарпією Альбіною, не хочу.