Глава 11

АЛІНА.

Присідаю біля дівчинки, яка похнюпилася і стовідсотково образилася на батька. Не знаю, що їй сказати та як розрядити напружену атмосферу, бо ж справді досвіду спілкування з дітьми у мене немає. Я знаю, як вести переговори, вмовляти впертих чоловіків підписати договір. Знаю, як створювати хороші додатки, але як поводитися з дітьми — не знаю. Чомусь здається, що це значно важче, ніж створювати додатки.

— Леє, сонечко, якщо нам все одно потрібно бути удвох, то давай проведемо час з користю, — невпевнено пропоную.

— З користю? Це як? — невдоволено дивиться на мене дівчинка очима, повними сліз.

— Це так, щоб нам було цікаво, і ми не нудилися, — пояснюю, та одразу питаю: — От, скажи, що ти любиш?

Дівчинка складає губки бантиком, з хвилину мовчить, а тоді видає.

— Яке це має значення, якщо мені потрібно спочатку завдання з англійської робити? Навчальний рік закінчився, а мої курси з англійської ні. — голос звучить безнадійно. — Ми так з нянькою завжди робили: спочатку домашнє завдання, коротка перерва та додаткове читання, а лише потім прогулянка, — вона шморгає носиком і, надувши щічки, невдоволено бурмоче. — Це все нудно. Ще й тата немає, а я гадала, він сьогодні проведе час зі мною, а він поїхав… — скаржиться Лея.

Мені шкода дівчинку. Це погано, коли в батьків брак часу на дітей. Цікаво, а де ж її мама?.. Але мене це обходити не повинно.

— Ну, знаєш, Леє, я не твоя няня, і ми можемо змінити цей графік. Принаймні сьогодні, — невпевнено пропоную, бо ж не знаю, чи дитина погодиться на це.

— Не можемо. Альбіна Вікторівна за всім стежить, — витирає сльози мала.

Я хмикаю. Хоч я не знаю, як поводитися з дітьми, але такий суворий графік мені самій не до вподоби. І це не дивно, що дитина чинить бунт. Пильно зиркаю на малу й цікавлюся:

— Леє, ти з татом ходиш у дитячі кафе?

— Так, — великими очима дивиться на мене мала.

— Кажи назву — і як приїде водій, ми одразу поїдемо у кафе, — пропоную.

— Але водій Семен одразу все докладе Альбіні Вікторівні, — попереджає мене дівчинка.

— То не страшно. — відмахуюся.

— Але, Аліно Володимирівно, тато потім сваритиметься з вами, — цілком серйозно знову попереджає мене мала розумниця.

Ну, і хай свариться.

Відмахуюся в умі, а там, дивись, і передумає мене в помічниці брати.

— Будемо сподіватися, мені вдасться з ним домовитися.

— А як не вдасться? — розгублено кліпає довгими віями Лея.

— Я обов’язково щось вигадаю, — переконливо запевняю доньку свого шефа і одразу уточнюю: — То, що, їдемо у кафе?

— Їдемо, — погоджується вона і, пильно заглянувши мені в очі, питає: — Ви ж дозволите мені пограти з дітьми? Ну хоча б стільки часу, скільки триває один урок? — з проханням заглядає мені в очі маленька красуня.

Посміхаюся й погоджуюся.

— Дозволю.

Дівчинка зітхає та висловлює свої сподівання:

— Хоч би тато не сварився з нами за порушення графіка…

— Сонечко, не хвилюйся, все буде добре, — заспокоюю малу і прошу: — Давай поки додатково почитаємо англійською у ноутбуці, адже ми все одно чекаємо водія.

— А давайте, — охоче погоджується дівчинка, та вставши, йде до батькового столу на якому стоїть ноутбук і кличе мене за собою.