Глава 10

АРСЕН

Повертаюся у кабінет і спантеличений, адже ні доньки, ні моєї нової помічниці тут немає.

Ну от куди вони поділися?

Дратуюся, та, аби не гаяти часу, набираю свого адвоката телефоном, й даю розпорядження. Поклавши слухавку, саме збирався йти на пошуки доньки та нової працівниці, як вони з посмішками на вустах та паперовими стаканчиками в руках входять у кабінет.

Я заскочений, адже моя донечка жваво розмовляє з моєю помічницею. Повірити не можу, що це моя крихітка, яка так важко знаходить спільну мову з дорослими людьми, а точніше — з жінками.

Аліна та донька так захоплені розмовою, що навіть не одразу мене помітили.

— Тату... — розгублено кліпає донька й великими сірими очима дивиться на мене. — А ми з Аліною Володимирівною по чай ходили. Не сварися на нас. Це було моє прохання.

Прикипаю пильним поглядом до красивої брюнетки, яка винувато опускає очі. А тоді підіймає погляд красивих зелених очей і звертається до мене.

— Арсене Максимовичу, вибачте...

— Все добре, Аліно Володимирівно, — перебиваю дівчину. — Я вдячний вам за те, що ви приділили час та увагу моїй красуні.

Видихаю та прикипаю відвертим поглядом до великих красивих очей своєї помічниці. Вона досить приваблива. Мені імпонує, що в мене в особистих помічниках така красуня. Буде не соромно в люди вийти. І не потрібно буде замовляти дівчат з ескорту на різноманітні заходи.

— Тату, а ти дуже зайнятий?

Донечка вириває з роздумів. Кліпаю і переводжу погляд на неї

— Так, моя мила. Дуже зайнятий. І зараз мені потрібно їхати, — присідаю біля доньки і, заглянувши їй в очі, прошу: — Леє, дівчинко моя, маю до тебе прохання. — Донька миттєво напружується, але я змушений діяти радикально. — Леє, я хочу, аби ти залишилася з Аліною Володимирівною, бо у мене термінові справи, і мені потрібно їхати... — видихаю та зізнаюся: — І я не знаю, коли повернуся.

— Тату... — невдоволено протягує моя мила красуня. — Я хочу з тобою.

— Зі мною не можна, — різко заперечую й підіймаюся. Зиркаю на свою помічницю і прошу: — Аліно Володимирівно, я розумію, що моє прохання до ваших прямих обов’язків не має відношення, але це моє особисте прохання... — перехоплюю подих і додаю. — Я оплачу ваш час окремо та достойно... Тільки прошу, залиштеся з Леєю. Вам потрібно буде провести час з моєю донею до вечора. Погуляти та вкласти її спати, — видихаю та додаю: — А ще ви будете вимушені дочекатися мене та не залишати Лею одну...

— Але, тату, я хочу з тобою... — перебиває мене донька.

— Леє, припини! — суворо наказую. — Ти знаєш, що, якщо можна, я завжди беру тебе зі собою.

Моя крихітка, видихнувши, хнюпиться та бреде зі своїм чаєм до дивану.

Я ж знову з проханням дивлюся на свою помічницю.

— То, що, Аліно Володимирівно, ви згодні?

Помічаю, як донька великими очима теж дивиться на неї.

— Згодна, — невпевнено погоджується чорнява красуня. — Сподіваюся, у мене вийде, бо, якщо чесно, я досвіду роботи з дітьми не маю, — вона переводить погляд на доньку. — Що скажеш, Леє? Як гадаєш, я впораюся?

— Ну, якщо ви будете у всьому слухатися мене, то впораєтеся, — капризно заявляє донька.

— Леє! — гримаю на малу, закликаючи отямитися, бо ще не вистачало, аби моя помічниця втекла — вона й так ледь згодилася працювати зі мною. — Доню, мені пора їхати. Пообіцяй мені, бути слухняною.

— Побачимо, — неоднозначно кидає моя капризуля.

Видихаю, беру потрібні документи та йду до доньки. Обіймаю її та прощаюся, поцілувавши. Мені страшно за неї, але мене чекають справи.

Наостанок зиркаю на помічницю й повідомляю:

— Аліно Володимирівно, десь через пів години за вами приїде водій. Він відвезе вас додому, а там Альбіна Вікторівна все вам розповість. Бувайте! Побажайте мені удачі та до зустрічі!

— Удачі! — несміло кидає моя помічниця та йде до доньки.

Вже виходячи з кабінету, я побачив, як вона присіла біля Леї.

Я щиро хочу вірити, що вони поладять. Хоча хвилювання не покидає мене. Донька це найцінніше, що у мене є, тому живу для неї.