Глава 9

АРСЕН.

Мій начальник безпеки пішов, а я досі не можу прийняти його розповідь. Схоже, у мене почався ланцюг неприємностей. Це, звісно, не критично, але неприємно. Спочатку у декретну відпустку пішла моя секретарка. Потім я залишився без свого помічника, а тепер ще й няня Леї знепритомніла мало не в неї на очах. Жінку забрала швидка. У Тетяни Володимирівни — загроза викидня. Тепер ще й потрібно няньку для малої шукати. А в мене і так справ по горло.

Зрештою, не люблю я оці відбори та співбесіди. Я пів року тому ледь знайшов няньку для доньки, з якою вона ладить. А, що тепер? Тепер знову доведеться витратити чимало сил та нервів, аби знайти таку няньку, яка б влаштовувала мене та доню.

Дратуюся, бо мені потрібно працювати, але ж я не можу залишити доньку без належного нагляду. Не хочу, аби вона належала сама собі. Зрештою, Лея звикла, що вона не одна. З нею поруч хтось повинен бути.

Що ж мені тепер робити? Я ж не можу залишити доньку вдома одну, та й тримати її в офісі — не вихід. А ще потрібно свою помічницю ознайомити з усім та ввести в курс справи. Зітхаю. І вперше ловлю себе на тому, що, мабуть, давно вже потрібно було знайти собі жінку, яка влаштовувала б і мене, і малу. Лея у мене наче спокійна, але вона дуже прискіпливо ставиться до няньок. І якщо її щось не влаштовує, і вона почувається некомфортно, то про це точно не мовчатиме.

Я втомився від життя в постійних погонях та того, що постійно нічого не встигаю. Все дратує. Ніщо не тішить. Навіть стосунки з Ілоною тепер більше напружують, ніж розважають. Я втомився від цих штучних відносин. Мені хочеться сімейного затишку, родинного тепла, підтримки від слабкої статі і хоча б мінімальної стабільності.

Видихаю. Не знаю, як зараз бути. Мені потрібно негайно прийняти правильне рішення.

З роздумів вириває телефон. Зиркаю на екран — це мій начальник безпеки. Він тимчасово моя права рука, тож не гаючи ні секунди, знімаю слухавку. Швидше за все, він щось забув мені повідомити.

— Шеф, у нас сюрприз... Нам терміново потрібно їхати в Білу Церкву, — стурбовано повідомляє він.

— Що трапилося? — напружено питаю, бо у цьому місті у мене філіал компанії.

— Податкова наїхала... Схоже, конкуренти стараються, — на емоціях повідомляє Орест та додає: — Тож не гайте часу, беріть адвокатів і поїхали. Я чекаю на вас внизу.

Кидаю слухавку — і в мене реально починається паніка. Бо ж мені немає на кого залишити Лею. Вона з прислугою у будинку не дуже ладить. Не те, що конфліктує — просто їй не цікаво з жінками з обслуговуючого персоналу. І от, що мені з нею робити? Не брати ж мені дитину із собою. Я ж іще не знаю, коли повернуся.

Мене не стільки лякає наїзд податкової, як турбують страхи за доньку.

В умі підбираю слова які їй скажу. Але на її розуміння точно не розраховую.

Шумно видихаю і подаюся у свій кабінет.