Глава 8

АЛІНА

Вирішую не чіпати малу. Якщо їй хочеться мовчати — нехай мовчить. Можливо, так навіть краще. Повертаюся до документів, які треба терміново вивчити. Поринаю в суть написаного, адже дівчинка сидить тихенько, не відволікає.

Та зненацька ловлю себе на думці, що ситуація вийшла… пікантна. Адже мала все одно потім розповість все матері, а у Вернера можуть виникнути проблеми. Але, що я можу змінити? Тепер лише хвилююся, аби справді дружина Арсена раптом не з’явилася тут. Бо хтозна, як вона відреагує. Тільки істерик і скандалів мені ще бракує для повного щастя.

Хвилювання повільно охоплює мене з голови до п’ят, і я вже не в змозі сконцентруватися на документах. Мабуть, доведеться забрати їх додому, щоб вивчити все дослівно.

— Аліно Володимирівно, — раптом порушує тишу дівчинка.

Здивовано обертаюся до неї. Лея тримає в руках телефон і пильно дивиться на мене.

— Я вас раніше тут не бачила... — на мить закушує нижню губу. — Ким ви працюєте у тата?

Ось і почалося. Обурююся подумки, та питання дитини без відповіді залишити не можу.

— Леє, справа в тому, що я тільки сьогодні вийшла на роботу, тому ти раніше мене й не бачила. А працюватиму я — помічником Арсена Максимовича, звісно, якщо впораюся зі своїми обов’язками.

— Зрозуміло, — досить серйозно відповідає дівчинка, а тоді, знову глянувши мені в очі, запитує: — А ота білявка в приймальні?.. Вона теж сьогодні прийшла?

— Так, — коротко відповідаю.

— А вона ким буде працювати?

У голосі дитини чути нотки тривоги. Причину зрозуміти складно, але я щиро відповідаю:

— Вона працюватиме секретарем.

Лея важко зітхає й опускає очі. Від її мовчання мені ніяково. Теж мовчу з хвилину, а потім обережно питаю:

— Леє, щось не так?

Дівчинка знову зітхає, а потім, дивлячись у підлогу, розчаровано бурмоче:

— Та все нормально… Просто, ця білявка… Вона так одягнена...

Ледь стримую здивування через таку розсудливість дитини, та вирішую її заспокоїти:

— Сонечко, не хвилюйся. Ми ж тільки сьогодні вийшли на роботу, і твій тато вже попередив нас про суворий дрескод. Тож з завтрашнього дня ми обидві дотримуватимемося правил.

— Але ж ви й сьогодні одягнені зі смаком? — напружено зауважує мала.

Я здивована спостережливістю дитини. Замислююся, як правильно сформулювати думку, щоб усе виглядало зрозуміло й переконливо.

— Леє, всі люди різні. Кожен має свій смак, і одягається по-своєму, — пояснюю делікатно, бо ж не скажу дитині, що деякі боси самі вимагають від підлеглих відкритого одягу.

Мала хмикає й вже веселіше додає:

— Ну, якщо вже завтра все буде інакше — тоді добре. — мала з мить мовчить, а тоді з надією в очах питає: — Аліно Володимирівно, якщо ви тепер будете помічником мого тата, то в нього стане більше вільного часу? І він проводитиме його зі мною?..

В її голосі звучить не тільки надія, а й радість. В мене стискається серце. Схоже, Вернер справді надто багато часу проводить на роботі, якщо донька мріє хоча б трохи побути з ним.

— Аліно Володимирівно! — знову привертає мою увагу дівчинка. Я дивлюсь на неї, а вона, ніби трохи винувато, каже: — Я хочу пити.

— Леє, я ж тут іще нічого не знаю... — розгублено відповідаю. — А, що саме ти хочеш пити?

— Можна холодного чаю або воду з лимоном та м’ятою, — усміхається вона і люб’язно додає: — У тата в офісі є кухня. Там усе є. Ходімо, я покажу.

Вона підводиться з дивану й підходить до мене. Виходу нема — мушу йти з цією милою красунею. Щиро сподіваюся, що Вернер не влаштує мені прочухана за те, що залишила кабінет.