Глава 7

АЛІНА

Вернер поводиться досить впевнено, розгортає теки, розповідає про мої обов’язки та суть роботи. Я шалено нервую і лише спантеличено дивлюся на нього, адже на мої плечі ляже велика відповідальність. Я справді не впевнена, що зможу впоратися з такими обов’язками. Моя закоханість трохи посувається на задній план, бо мене реально чекає серйозна робота. Помічник шефа — це тобі не секретар.

— Арсене Максимовичу, перепрошую, але на таку посаду краще було б взяти чоловіка... — не сміло зауважую.

— Аліно Володимирівно, припиніть балаган. — суворо просить чоловік. — У вас усе вийде. І досить розповідати мені, що краще. Тут рішення приймаю я. Зрештою, у мене немає часу шукати людину на цю вакансію. Я вивчив ваше резюме, мене все влаштовує, — досить впевнено заявляє Вернер і кладе переді мною аркуш чистого паперу. — Тож не вигадуйте, а краще пишіть заяву.

Я лише важко зітхаю і з шаленим хвилюванням беру від чоловіка ручку. Наші руки на мить доторкаються, і я відчуваю, наче мене вдарило струмом. У цю мить наші погляди зустрічаються, і ми кілька секунд дивимося одне на одного. Я першою опускаю очі і помічаю, як мої руки тремтять від несамовитого хвилювання.

— Аліно Володимирівно, розслабтеся. Досить так нервувати, он, аж руки тремтять, — зауважує Вернер і додає: — У вас усе вийде, а якщо що, я буду поруч. — він посміхається, та з іронією додає. — Зрештою, я не кусаюся...

У двері кабінету знову стукають, і без дозволу всередину входить дівчинка, одягнена у вишивану дуже гарну сукню. Я не можу відірвати від неї очей, адже вона дуже красива. Позаду малої йде чоловік у діловому костюмі.

Вернер підіймається, і мала біжить до нього, приємним голосом щебечучи:

— Привіт, таточку! Ми з дівчатами так класно посвяткували закінчення навчального року...

Чоловік бере її на руки, а вона, обійнявши його за шию, тулиться до нього, а потім, глянувши на мене, ніяковіє і, опустивши очі, винувато кидає:

— Ой, вибачте! Добрий день!

— Добрий! — спантеличено відповідаю на привітання дитини. Розумію, що це донька мого нового шефа. Отже зараз без сумніву сюди увійде його дружина.

Вернер, поцілувавши доньку у скроню, відпускає її, мимоволі глянувши на мене.

— Аліно Володимирівно, познайомтеся, це моя донька Лея. — він зітхає і просить. — Я маю до вас прохання, я залишу свою доню на вас на декілька хвилин, поки врегулюю деякі питання, — з проханням дивиться на мене Арсен й уточнює: — Ви ж не будете проти?

— Ні, — тихо кидаю, бо що я ще можу сказати.

— Тату, ти куди? — хмуриться маленька Лея.

— Мила моя, я зараз повернуся, а ти поки залишайся з Аліною Володимирівною.

Донька шефа невдоволено дивиться в слід батькові, який після останніх слів іде з чоловіком, що привів малу. Коли двері в кабінет зачиняються, дівчинка зітхає й іде до дивану. Сівши на нього, нахмурено мовчить. З хвилину посидівши, виймає з шкільного рюкзака телефон і втуплюється в нього.

Я дивуюся, адже мати дитини так і не увійшла. Чи може вона чекає за дверима, і Вернер пішов до неї? Може вона і є оте не врегульоване питання?