Глава 4

АЛІНА

Залишившись наодинці, намагаюся заспокоїтися, опанувати емоції та вирівняти дихання. Фатальна зустріч з моїм коханням розтривожила мене. Я вже звикла до того, що маю забути Вернера та жити своїм життям, але сьогоднішній день перевернув моє бачення. Почуття повернулися з новою силою. І лиш сидячи тут, наодинці, я зрозуміла, що більше жодних стосунків не дозволю собі з ніким. Бо жити з нелюбом — це мука. Ти ж засинаєш в його обіймах, уявляючи іншого, бо ти живеш та мариш тим іншим. Це не життя. Краще вже справді жити одній.

А Вернер? Він лише моя мрія. Мені з цим чоловіком не бути ніколи. У нього сім’я, дружина. Мабуть, він кохає її. Зрештою у них є донька...

Видихаю. Розпач пече вогнем. Навіть не знаю, навіщо залишилася чекати тут. Це ж лише формальності. Я співбесіду уже завалила. І зовсім про це не шкодую. Адже працювати з чоловіком, якого кохаю до втрати пульсу, та забороняти собі навіть глянути на нього — буде пекельною мукою. Я не хочу таких тортур. Знаю, що давно повинна забути Вернера та викинути його зі своєї голови, але не можу. Моє серце навіки належить йому, хоч воно даремно йому не потрібне, як і мої почуття. Напевно я приречена, але мене це зовсім не лякає.

Кліпаю, бо в простору кімнату входить іще одна претендентка на посаду персонального секретаря генерального директора компанії.

Гримнувши дверима, молоденька білявка, одягнена надто ефектно та відверто, роздратовано фиркає.

— Бовдур самозакоханий, — вона зиркає на мене й питає: — Він до вас теж придирався?

Я лише, посміхнувшись, згідно киваю головою.

— От покидьок! — обурюється дівчина. — А у вас йому що не сподобалося? Ви ж наче одягнені пристойно?! Що не так?

— Та все не так, — відмахуюся. — Він так і сказав, що я співбесіду завалила, — зітхаю та зізнаюся. — Я вже хотіла піти, та Вернер не відпустив, наказав дочекатися завершення співбесіди. Тож, якщо день вже все одно пропав, то поспішати нікуди.

Білявка видихає та робить собі вітер текою, що тримала в руках.

— Хух! Мені, слава Богу, не сказав, що я завалила співбесіду... Отже, ще є шанс, що візьме мене на роботу. Але як працювати з таким деспотом? Навіть якщо пройду оту співбесіду, то чи витримаю довго?

Бідкається дівчина, крокуючи кімнатою. Я ж підходжу до вікна. Шкода мені цю красуню, бо я переконана, що робота у цій компанії мені не світить. Тож зараз розслабилася, якщо можна так сказати, бо мою душу мучать почуття до цього чоловіка. Тепер знову всі думки будуть крутитися навколо нього. Хоч я постійно думала про Вернера, але після сьогоднішньої зустрічі, ці думки та мрії будуть різкішими, а відчуття гострішими. Я знову маритиму ним. Знову шукатиму хоча б випадкової зустрічі.

Важко видихаю, бо ледь не плачу. Я ж так довго не витримаю. Це страждання та муки. Якщо моє терпіння стане неможливим, мені знову доведеться покинути рідне місто та поїхати світ за очі, аби не бачити Вернера та не чути про нього.

Мої роздуми раз за разом розбивають дівчата, які з’являються у кімнаті. Всі вони обурюються та зневажливо висловлюються у бік Вернера. Лише одна сказала, що терпимо, бо доводилося зустрічатися з екземплярами у рази гіршими.

Минула година з лишком, а мої нерви від чекання вже натягнулися, мов струна. Лаю Вернера в умі на чому світ стоїть. Міг же відпустити мене одразу...

Ну от навіщо мені чекати? Навіщо всім нам чекати, якщо з почутого розумію, що ми всі не пройдемо?! Відпустив би та не маринував людей. Справді деспот.

Відчуваю, як моє серце гуде у грудях. Цей деспот — мій міраж, моя мрія, далека та недосяжна. Мій біль та страждання.

Напевно, я божевільна. Бо так кохати, ще й таємно, може лише ненормальна людина. Мій світ зупинився на цьому чоловікові, і більше ніхто з представників сильної статі мене не цікавить. Напевно, так не можна. Напевно, це гріх. Або ж якась кара за гріхи, яку я повинна терпіти.

Їдучи з міста багато років тому, я сподівалася, що забуду цього чоловіка. Що закохаюся в когось іншого та навіть не згадаю Вернера. Але не склалося. За ці роки моє кохання до нього стало тільки сильнішим. І навіть тривалі стосунки не стали на заваді моїм почуттям.

Покидаю свої роздуми, бо у кімнату увійшла чорнява жінка, яка моніторила співбесіду. Вона попрохала всіх присісти й підготуватися, бо зараз сюди прийде Арсен Максимович. Саме він персонально повідомить нам результати співбесіди.

Серце у грудях гуде, а я видихаю. Бо ще трішки — і я піду звідси. Тільки потрібно пережити отой останній хвилюючий момент. Та не результати мене хвилюють, а присутність Вернера. Бо ж при його появі відчуваю ейфорію. Потрібно збирати емоції в кулак та достойно пережити іще декілька хвилин.

Доки я намагаюся заспокоїтися, у кімнату впевненою ходою входить Вернер. Завмираю, прикипівши до нього поглядом.

Він ідеальний. Високий, широкоплечий, надто красивий та незмінно впевнений у собі. Роки йдуть йому на користь. Від нього віє мужністю. Він справді — нереальний мужчина.

Кліпаю, коли чоловік, зупинившись перед нами, окидає нас поглядом та звертається:

— Дівчата, ви всі неперевершені... Кожна з вас — індивідуальна та неповторна особистість, але, сподіваюся, ви розумієте, що всіх вас я на роботу взяти не можу. Тому вакансію мого секретаря займатиме — Оксана Василівна Глушко.

Зал одразу загудів обуренням, а я, нервово ковтаючи, видихнула, бо єдине, що мене зараз хвилює — це чоловік у центрі кімнати, а не те, що я не пройшла співбесіду. Так навіть краще.

Вернер суворо гримає на невдоволення представниць прекрасної статі та продовжує:

— Але це іще не все. Після оголошення про співбесіду так склалося, що у мене звільнилася іще одна вакансія... І окрім секретаря, мені потрібен особистий помічник. Сьогодні серед вас я помітив ту, котра підійде на цю вакансію, — чоловік замовкає, а у залі царює повна тиша.

Всі затамували подих, схвильовано чекають, чиї ж ініціали прозвучать наступними. Доки всі нервують через посаду, мене хвилюють інші емоції — зовсім не зв’язані з роботою. Навіть не моргаючи дивлюся на чоловіка. Милуюся, хвилююся та шаленію.