Глава 3

АЛІНА

Хоч намагаюся вдавати незворушність, тіло все одно проймає тремтіння. Серце зрадницьки калатає в грудях. Хвилювання охоплює повністю — навіть дихати важко. Моя впевненість тане на очах. Паніка посилюється, але я просто йду — до столу, за яким сидить той, кому вже стільки років належить моє серце.

Арсен, красивий, упевнений у собі, ще й привабливіший, ніж коли я побачила його вперше. Від нього віє мужністю. Я божеволію від того, що цей чоловік знаходиться так близько. Та тішить одне: він мене не бачить. Бо втупився в якісь документи і не відривається від них.

— Добрий день! — вітаюся і серджуся на себе, бо мій голос звучить так, наче я його зірвала.

— Добрий! — байдуже відмахується чоловік.

Спантеличено кліпаю. Його пасивність вводить мене в ступор. А Вернер тим часом, перегортаючи аркуш у документах, наказує:

— Представтесь, будь ласка, і розкажіть, де працювали раніше? Ким? Ічому покинули місце праці — якщо працювали? Також повідомте про свій сімейний стан.

Великими очима дивлюсь на схиленого чоловіка, який під час розмови не відривається від документів. Розгублено кліпаю і несміливо кажу:

— Ось резюме...

— Резюме — це чудово, покладіть його на стіл. Я хочу почути інформацію з ваших вуст, — холодно кидає чоловік і, зиркнувши на годинник, додає: — У вас п’ять хвилин, щоб переконати мене у своїй компетентності та заохотити, взяти вас на роботу.

Чудово!

Фиркаю подумки.

У мене п’ять хвилин, аби провалити все. І я вже постараюся. Краще пошукаю іншу роботу.

— Час пішов! — сухо нагадує чоловік, не відриваючись від документів.

Набираю повні легені повітря і, зібравшись із силами, починаю:

— Мене звати Холод Аліна Володимирівна. Раніше працювала в ІТ-компанії «НТМ», розробником програмного забезпечення. Звільнилася два тижні тому. Сімейний стан — не одружена, у стосунках не перебуваю, дітей немає.

Повисає важка пауза. Вернер підіймає на мене очі. Наші погляди зустрічаються, і я відчуваю, як моє серце от-от вистрибне з грудей. Його прямий, відвертий погляд збиває моє дихання. У мене починається ейфорія. Нерви здають. Хочеться просто піти.

Першою опускаю очі й хрипким від хвилювання голосом запитую:

— Я можу йти?

— Ні! — суворо заперечує чоловік, навіть не моргнувши. — Чому ви пішли з ІТ-компанії, Аліно Володимирівно?

Нервово ковтаю і, замість конструктивної відповіді, фиркаю:

— Тому, що дістали...

— Хто дістав? — широко розплющивши очі, дивиться на мене Вернер.

Вирішую бути щирою, навіть трохи прикрашаю правду. Я ж не хочу працювати в цього чоловіка. Тому старанно намагаюся провалити співбесіду:

— Президент компанії. Ми...

— Чим дістав? — не дає договорити чоловік навпроти.

— Своїм цинізмом.

— Можна детальніше? — відверто дивиться на мене Вернер, заклавши руки на грудях, чим ще більше підкреслює свої біцепси.

В душі зітхаю. Він — спокусник, але розслабитися не можу: хвилювання не дає дихати.

— Можна, — сухо відповідаю і додаю: — У нас були стосунки... Так зрозуміліше?

— І..? — примружується Вернер.

— Без «і». Це — особисте, — брутально кидаю і зухвало питаю: — Тепер я можу йти?

— Ні! — знову суворо заперечує він і так само питає: — Ми ще не закінчили. Мене цікавить одне питання: ваші стосунки зав’язалися під час робочого процесу?

— Так! — випалюю неправду. Бо дуже вже хочу якнайшвидше звідси піти.

— Ви розумієте, що стосунки на роботі — це грубе порушення робочої етики? Така поведінка недопустима...

Зауваження чоловіка зачіпають мене, тому зухвало фиркаю.

— Дякую за вашу критику! Вона мене не цікавить. Тепер я можу йти?

Чоловік відверто окидає мене поглядом і знову заперечує:

— Ні, — вирівнюється і з осудом заглядає мені в очі. — Ви розумієте, що провалили співбесіду?

— Так? — холодно кидаю, стримуючи шалене хвилювання.

— І..? — різко питає чоловік.

— І мені не соромно. Я старалася і була з вами щирою! — зухвало фиркаю й додаю: — Бувайте! — розвертаюся і йду до дверей.

— Аліно Володимирівно, зачекайте! — раптом кличе мене Вернер, чим неабияк дивує.

Зовсім не бажаючи цього, оглядаюся.

— Маю до вас прохання. Залиштеся до кінця співбесіди...

— Навіщо? Я ж її вже завалила... — відмахуюсь, навмисно перебивши чоловіка.

— У нас такі вимоги. Тож, при всій своїй принциповості, майте повагу до колективної дисципліни, — суворо наказує він.

Я лише важко зітхаю й мовчки покидаю кабінет Вернера. Вже можна було б видихнути, але мушу проявити людяність. Я ж не зовсім стерво. День уже безнадійно зіпсоване, час втрачено — тож хай уже буде.

Ще й чорнява жінка кличе мене за собою та проводить у кімнату з круглим столом, у якій я поки, знаходжуся одна.