Глава 2

АЛІНА

Я страшенно нервую, адже сьогодні прийшла на співбесіду у престижну компанію. Компанія справді крутезна, а посада так собі — секретар. Але я не можу собі дозволити сидіти без роботи, адже кошти мають властивість закінчуватися. І хоч я маю чималі заощадження, хочу себе реалізувати. Принаймні поки так. А там далі пошукаю те, що вмію добре робити та те, що до душі, а саме IT.

Я повернулася в рідне місто два тижні тому. Та батьки в рідний дім мене не прийняли, бо доки мене не було, додому повернувся брат з чотирма дітьми та дружиною. Мені ж залишилася прабабусина вілла у передмісті. Хоча віллою це важко назвати — за тридцять років там ніхто нічого не робив. Тож ці два тижні я те й робила, що приводила будинок та двір до ладу і паралельно шукала роботу.

Вакансій айтівця практично немає, тому через тиждень пошуків я вже згодилася на те, що є. Поки працюватиму, й продовжуватиму пошуки бажаної вакансії.

Змушена покинути свої роздуми, бо у залі, в якому очікує з десяток дівчат на співбесіду, з’являється чорноволоса жінка у суворому діловому костюмі. Вона просить нас вислухати її. Коли усі присутні замовкають, звертається до нас:

— Дівчата, перепрошую — Арсен Максимович затримується. Тож не хвилюйтеся, як тільки він приїде, ми одразу розпочнемо співбесіду.

— А довго чекати? — цікавиться одна з присутніх дівчат. Одягнена надто відверто, з стріхою локонів на голові та з яскравим макіяжем.

— Цього я вам сказати не можу.

Я оглядаю претенденток на посаду секретаря і розумію, що шансів у мене мало, якщо не нуль. Дівчата тут значно молодші і всі відверто одягнені, а я — ненормальна — одягла штанний костюм. Все стримано суворо.

Ні, ну точно не нормальна. Тож треба було натягнути коротеньку літню сукню, та й була б як усі. Але куди там, я ж престижну роботу шукаю, а не...

В умі хмикаю. Яка ж я настирлива. Чим я думала? Напевно, тому Арсену просто розвага потрібна...

Арсен!

Відлунюється в голові, а серце стискають спазми. Я дуже сподіваюся, що чоловік, який носить це ім’я, не той Арсен, якого я потай кохаю стільки часу. І через якого сім з лишком років тому, поїхала з рідного міста. Хоча напружує те, що і по батькові він Максимович.

Не хочеться мені перетинатися з цим Арсеном з своєї юності. Хоча йому-то, що — він про мене та про мої почуття не те що не знає, навіть не здогадується.

Я закохалася в Арсена Вернера в інституті. Я саме прийшла на економічний факультет, а він уже навчався на останньому курсі. Як тільки побачила його, одразу й пропала. Моє серце відтоді належить йому.

Та, на жаль, про мої почуття Арсен так і не дізнався. Хоча я завжди старалася бути там, де він. Але завжди трималася осторонь. Спостерігала за ним крадькома, шаленіла від його присутності, ночами тихо плакала та кохала — шалено та до божевілля палко кохала його. Крадькома любила, як уміла, як підказувало серце. В душі плекала надії, що він помітить мене, підійде... Ну хоча б зверне увагу. Але час йшов, а Арсен мене не помічав.

Я була вимушена поїхати за кордон на стажування, адже тато прилаштував мене, тож відмовитися я не могла. Їхала з країни з важким серцем, бо ж поїздка довгострокова, аж на рік. А коли повернулася, подруги сказали, що Арсен одружився. А через день після приїзду я сама побачила його з вагітною дружиною. Повернувшись додому, зібрала валізу і поїхала до Львова. Моя найкраща подруга з університету давно кликала до себе. От я і поїхала.

Вдома зчинився скандал. Батьки вимагали пояснень, а я пояснити не могла нічого. Серце рвалося на шматки, душа ридала.

Приїхавши до подруги, я місяць прожила у неї, а далі знайшла роботу з хорошою зарплатнею та навчанням у новій сфері. Орендувала собі квартиру. Трохи згодом познайомилася з молодим привабливим чоловіком. Поволі у нас зав’язалися стосунки, які тривали, доки я не побачила його в ресторані з іншою. Не скажу, що я кохала Сергія, але коли побачила, що він цілує руки іншій, закипіла.

Я не закочувала скандалу чи істерики. З хвилину простоявши, спостерігала за чоловіком та його пасією, а тоді, розвернувшись, поїхала до нього додому, зібрала свої речі, залишивши прощальну записку. Сівши в машину, того ж вечора повернулася у столицю.

Минуло два тижні, і мене дивує той факт, що мій колишній за цей час жодного разу не зателефонував. Мабуть, він чекав, доки я піду.

На душі щемить, почуваюся паршиво. Я не кохаю цього Сергія, але його обман смогом осів на душі. Він міг просто розповісти про все — цього було б достатньо.

— Дівчата, шеф уже приїхав... — вириває мене з роздумів чорноволоса жінка й одразу цікавиться: — Хто першою з вас піде на співбесіду?

Бажаючих багато, але жінка всіх заспокоює і холодно пояснює:

— Красуні, зробимо так, щоб не було балагану — ми підемо згідно списку, вашого запису на співбесіду.

Я вся напружуюся. Щось мені в числі перших не хочеться йти, та й останній йти не охота. Затамувавши подих чекаю, доки жінка оголосить першу із списку.

— Холод Аліна — є?

Несміло підіймаюся і охриплим голосом відповідаю:

— Є.

— Ходіть зі мною, — просить мене красуня, поправляючи окуляри.

Не впевненою ходою прямую за чорнявою досить молодою жінкою. Страшенно хвилююся і картаю себе за те, що не пішла звідси раніше.

Але ж мені робота потрібна... За, що я житиму, коли збереження закінчаться? Батьки все Юркові переписали... Зрештою давно на їх підтримку не розраховую.

Доходимо до кабінету того самого шефа, і моє серце падає в п’ятки, бо на золотистій табличці, чорним красивим шрифтом виведені ініціали чоловіка — Вернер Арсен Максимович.

Автоматично зупиняюся. Мені вже не хочеться на співбесіду. Мені просто хочеться втекти.

— Аліно Володимирівно, — кличе мене жінка з планшеткою в руках. — Не стійте. Проходьте в кабінет. Ви затримуєте чергу.

Втікати пізно. Тому набираю повні легені повітря та збираю всі свої емоції у кулак. Я повинна пройти це випробування долі гідно — не видати себе та поводитися впевнено.