Глава 1

СІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ПОТОМУ

АРСЕН

Сьогодні забираю доньку зі школи сам, адже завтра вже останній дзвінок. Навчальний рік завершився. Тому моя донечка випросила, щоб я приїхав сьогодні за нею, бо ж я так рідко забираю її зі школи. Вона обурюється: не те, що і так росте без мами, то ще й у мене часу на неї так мало. А в мене справді завал на роботі. Секретарка пішла у декретну відпустку, а заступник звільнився — має серйозні проблеми зі здоров’ям. Тому доводиться нелегко, і з тієї причини часу на донечку справді обмаль.

Зітхаю, пильно дивлячись на свою чорняву красуню.

Лея всідається на заднє сидіння. Вона щойно випросила, щоб я не садив її в автокрісло. Я ж вирішив сьогодні зробити виняток.

Зачиняю задні дверцята та сідаю за кермо, а моя мила красуня кличе мене:

— Тату!

Зиркаю на неї у дзеркало заднього виду.

— Що, моя дівчинко?

— А куди ти повезеш мене на літніх канікулах? — з блиском та надією в очах цікавиться мала, уже стоячи між передніми сидіннями.

Цей хитрий вираз обличчя свідчить про те, що ця непосида вже щось вигадала. Тому не відповідаю, а питаю у відповідь:

— А куди ти хочеш?

— У гори, — моментально відповідає донька.

— У гори? — дивуюся, повторюючи. Вона мене здивувала, тому цікавлюся: — А чому саме в гори? І в які гори?

— Я хочу в Карпати.

Я посміхаюся та зауважую:

— Донечко, але в гори краще їхати взимку.

— Тату, — протягує моє миле сонечко, — якщо мені сподобається, то ми ще й узимку поїдемо. Правда ж? — зиркають на мене хитрі оченята.

— Правда.

Сміюся. Настирливість малої мене забавляє.

— Тату, ну чому ти смієшся? Я ж серйозно.

— Вибач, Леє, — перепрошую доньку та заводжу машину. — Якщо ти хочеш у Карпати, то ми обов’язково поїдемо, але лише в липні. Бо раніше ніяк не вийде. У тебе є іще табір у школі, а у мене зараз завал на роботі.

Моя сіроока красуня зітхає та, надувши щічки, досить серйозно зазначає:

— Місяць — це не багато. Я зачекаю.

Знову посміхаюся. Доньці скоро виповниться вісім, а вона в мене така розумниця. Не можу промовчати на її поступливість.

— Моя ж ти, солодка крихітко, дякую, рідненька, за розуміння. Ти в мене найкраща.

Лея обіймає мене зі спини за шию. Вона обожнює отак вішатися на мене, особливо коли ми вдома. Повисне на моїй широкій спині і на вушко шепоче:

— Таточку, покатай.

Ну хіба ж я можу їй відмовити? Вона ж мій сенс життя.

Ще до минулого літа я носив свою красуню на шиї, але вона раптом заявила, що вже завелика, аби я так її носив.

Доки я міркуючи дивлюся на свою найкращу дівчинку, вона цілує мене в щоку та сідає на сидіння.

Раптом весь салон машини наповнює весела мелодія, яку обожнює моя доця.

— О, Ірен телефонує. Тату, можна я їй скажу, що ми цього літа поїдемо в Карпати?

— Можна, — посміхаюся я і рушаю з місця.

Лея знімає слухавку і весело щебече з подругою, із захватом розповідаючи про нашу майбутню подорож.

Я посміхаюся та везу свою красуню в художню школу, де вона займається цифровим живописом та комп’ютерною графікою.

Лея — дуже талановита та обдарована дівчинка. Навчання їй дається легко, а малюванням вона захопилася з трьох років. Мазюкала в альбомах, змальовуючи все підряд. І от, коли закінчила перший клас, захотіла на художній гурток. Але після вибору закладу ми дещо змінили наші бажання. Вона із захватом ходить на комп’ютерний гурток. А малює Лея, коли має натхнення. І в неї досить непогано виходить, як для її віку.

Зиркаю на доньку. Вона хихикає у телефон, щось шепоче — така мила, моє любе сонечко. Вся в розмові. Навіть не помітила, що ми вже приїхали під школу мистецтв.

Оглядаюся й нагадую:

— Люба, ми вже приїхали.

— А! Та... — великими очима дивиться на мене та прощається з подругою.

Я ж, вийшовши з машини, прочиняю їй дверцята, а вона, подякувавши, зиркає на мене. Мружиться від палючого сонця та просить:

— Не сумуй. Я швидко.

Посміхаюся доньці вслід, і, коли вона зачиняє двері закладу, сідаю в машину.

Вмикаю кондиціонер та зависаю в спогадах.

Навіть не віриться, що вже стільки часу пройшло.

Сім з половиною років тому я гадав, що збожеволію. Я не міг прийняти те, що Настя так легко пішла. Вона ж до останнього вдавала закохану. Все було звично. Я навіть запідозрити не міг, що щось не так.

Але навіщо був увесь цей обман? Чому вона одразу про все не розповіла?

Відповіді на ці запитання я вже не дізнаюся ніколи. Я намагався все з’ясувати. Тоді три дні не давав Насті спокою, а на четвертий, коли приїхав до її будинку, прислуга повідомила, що вона уже зі законним чоловіком виїхала за кордон, виставивши будинок на продаж.

Тоді я дві доби топив горе в алкоголі, а після повернувся до нормального життя. Мене тримала Лея. Вона тоді була така крихітна, беззахисна, безпорадна. Я не міг собі дозволити кинути її напризволяще. Достатньо того, що мати пішла, мов зозуля.

Відтоді моя донечка стала моїм сенсом життя. Я навчився робити те, чого за ці пів року навіть не бачив. При тому, що була няня, я купав доньку, звісно, з допомогою. Міняв підгузки. Гуляв із візочком. І тоді, у відчаї, поклявся собі, що більше ніяких стосунків. Звісно, я не став монахом. Я маю контакт із жінкою, яка робить це за гроші. Так роблять багато заможних чоловіків. Хтось отак утримує коханку. А я утримую жінку, яка має контакт лише зі мною й на постійній основі. Раніше я цього не розумів, а зараз мене це цілком влаштовує.

Звісно, є один мінус. На всіх заходах та вечірках я з’являюся постійно один. І мене солідно дістає надмірна увага прекрасної статі. Уже різні плітки розпускають. Та мене це не хвилює. Я знаю, чого хочу. І ніколи більше не погоджуся на те, що мене не влаштовує.

Напевно, десь глибоко в душі мені хочеться коханої дружини та справжньої сім’ї, але я не впевнений, що коли-небудь на це зважуся. Я більше не хочу відчувати зраду. Ледве пережив підлість Насті, тож тепер у своє серце не впущу більше нікого.