Пролог

АРСЕН

Втомлений та виснажений, входжу в рідний дім. День на роботі видався важким. Це й не дивно, адже кінець року, і у мене, як у керівника велетенської компанії, чимало справ та обов’язків.

Знімаю верхній одяг та прямую у простору вітальню. Уже в передчуттях теплої зустрічі з коханою дружиною Настею та моєю піврічною крихіткою-донечкою Леєю. При згадці про найрідніших на серці стає так легко, що навіть втома перестає бути такою відчутною.

Зробивши кілька кроків, помічаю, що доньку носить на руках няня Орися.

Невідомий страх одразу розповзається тілом. Пильно глянувши на світловолосу жінку, цікавлюся:

— А де Настя?

— Анастасія поїхала у відрядження, — спокійно пояснює нянька, забавляючи мою крихітку-донечку, яка великими очима дивиться на мене та простягає рученята.

Я нервово ковтаю. Нічого не можу зрозуміти.

Яке відрядження?

Настя після смерті свого батька останні два місяці часто їздила у справах, адже мала чимало документів і спадкових питань. Але вона завжди телефонувала мені та попереджала про поїздки та свої справи. Інколи навіть просила допомоги, або ж просила їхати з нею. А сьогодні? Сьогодні вона навіть не телефонувала мені.

Важко зітхаю і цікавлюся у няньки:

— Настя давно поїхала?

— Ще з рання. Одразу після вас.

Мене така відповідь страшенно турбує. Хвилювання охоплює тіло. Але йду до няньки, бо Лея вже починає плакати. Обробляю руки антисептиком і беру донечку на руки, одразу притуливши її до себе. Вона посміхається та щасливо угукає. Щось розповідає.

Я ж, тримаючи донечку, виймаю телефон й одразу нервуючи набираю дружину. Страх отруює душу. Я страшенно хвилююся за Настю.

Чому її так довго немає? Боюся, аби не трапилося чого поганого.

Довгі гудки у слухавці розривають серце. Минула хвилина, а Настя слухавку так і не взяла. Набираю дружину повторно.

— Алло! — чую її невдоволений голос.

Нічого не можу збагнути, але все ж питаю:

— Настю, кохана, ти де?

— Мене немає. — Фиркає дружина. — Арсене, я пішла від тебе. У твоєму кабінеті всі документи. Коли ознайомишся з ними, все зрозумієш...

— Настю, ти про, що? — ошелешено питаю, бо в шоку від такого повороту подій.

Повірити не можу, що це правда. Це більше скидається на якийсь недолугий жарт.

— Арсене, йди в кабінет. Там всі пояснення. А якщо щось незрозуміло, зв’яжися з моїм адвокатом. Він все пояснить...

— Настю! — зриваюся я, а в слухавці вже лунають короткі гудки.

Голова йде обертом від почутого. Як це пішла від мене? А Лея? Настя, що покинула її? Цього бути не може...

— Орисю, — спантеличено кличу няньку. — Візьміть, будь ласка, Лею.

Жінка без зайвих слів бере доньку, а я поспіхом подаюсь у кабінет. Вмикаю світло, бо тут уже темно, та мчу до столу.

Не маю слів. Тут справді лежать документи про розлучення. Проходжуся по них поглядом і розумію, що Настя обвела мене навколо пальця. Нас розлучили без моєї згоди, оскільки моя вже тепер колишня дружина заявила, що вийшла за мене заміж заради хворого батька і ані на майно, ані на доньку не претендує. І до мене жодних претензій немає.

Відчуваю, як мені стає холодно і одразу душно.

Повірити не можу, що це правда. Кидаю документи про розлучення на стіл і хапаю документ поруч. Це відмова Насті від Леї.

Я в шоку. Не можу нормально мислити, навіть дихати важко. Все в голові не вкладається.

Гаразд, я. Мене покинула. Це ще куди не йшло, але все одно зрозуміти не можу нічого, адже ще сьогодні вночі, моя дружина зізнавалася мені в коханні.

Як таке можливо?

Руки тремтять, і відказ дружини від доньки падає на стіл.

Емоції киплять, спазми здавлюють глотку. Здається, дихати не можу. Не хочу вірити, що це відбувається зі мною насправді.

Не можу збагнути вчинок Насті. Чим вона керувалася? Як могла так вчинити з нами?

Тягнуся до аркуша А4, що лежить окремо на столі. Погляд прикипає до рядків.

«Арсене!

Я йду від тебе.

Я справді вийшла за тебе заміж, на вимогу мого хворого батька. Та оскільки його більше немає, жити з тобою я не хочу.

Я ніколи не кохала тебе. І не зможу покохати. Бо давно кохаю іншого. І зараз я пішла до нього.

Не тримай на мене зла. Я так більше жити не можу. Я зробила те, що хотів батько — вийшла заміж за тебе. Виконала твої прохання — народила тобі дитину, але це не моє життя. Я так жити не хочу. Ти і Лея — мені чужі. Хоч Лея моя донька, я не люблю її. Я народила її для тебе. І чесно, якби не гормональний збій, я б зробила все, аби ця дитина не народилася. Але коли ми дізналися про мою вагітність, було занадто пізно.

Прошу! Не шукай мене. Не намагайся повернути. Я кохаю іншого чоловіка і зараз з ним. Він чекав на мене увесь цей час, тож будь людиною. Дай нам насолоджуватися своїм щастям та не псуй життя...».

Внизу ще декілька рядків. Та читати їх уже не можу.

Першою справою хотів порвати цей аркуш, але вчасно стримався. Я збережу його про всяк випадок.

Стримую гортанний крик і важко дихаю. А в голові без упину крутиться — за, що?

Мене не лякає те, що я залишився з малою донькою на руках. Я найму їй ще дві няньки, аби вона не почувалася самотньою, але жодна з цих жінок ніколи не замінить їй матір. Хоча Настя холодно ставилася до Леї. Рідко брала на руки, та я не зважав, все списував на післяродову депресію.

Важко зітхаю, бо мене лякає самотність. Як тепер жити далі? Як довіряти прекрасній статі після того, якщо Настя, дивлячись мені в очі, підло брехала про свої почуття? Мабуть, після неї я більше не повірю жодній жінці.

В моєму серці, щось надірвалося і в ньому стало холодно та пусто.