Розділ 1 (Корона ч.1)

- Коли ти повернешся в Україну? –  це найбільш поширене питання, яке я чую останні тижні. Застібнувши останню косметичку я сіла біля подруги на ліжко.

- Не раніше, ніж через місяць. Завтра виліт. Нам дається кілька днів для акліматизації, а далі починається тритижневий марафон за корону. Якщо переможу, то доведеться залишитися для великої кількості інтерв’ю і фотозйомок  – я втомлено потерла обличчя. За моєю спиною стояло вже декілька валіз і дві дорожні сумки. Збори –  довга і нудна річ. Мені довелося написати величезний список на листку, щоб, не дай Боже, щось не забути. Навіть маленька деталь може відсунути мене подалі від перемоги, якою, якщо бути відвертою, я взагалі не горю.

Як же мені зараз важко. Довготривалі виснажливі тренування, збори, підготовка до всього і одразу. Я не знаю до чого спершу бігти і за що братися. Останні кілька місяців для мене нестерпні. Після того як я здобула титул «Міс Україна 2019» на мої плечі звалилася величезна відповідальність. У мене і до цього був важкий графік, а тепер я маю відповідати отриманому званню. Хтось подумає, що я просто марнославна. Як це може бути виснажливо для дівчини ходити на фотозйомки, бути обличчям цілої країни, відвідувати різні телешоу, світські раути і благодійні заходи? Було б у добі хочаб 34 години, я  не скаржилася. А так мій розпорядок дня складається з ранішньої зарядки, щоб тіло було у тонусі, швидких зборів до університету, де я маю підтримувати статус найкращої студентки року, активістки і дуже милої дівчини, далі приватні уроки скрипки і сольфеджіо, адже на міжнародному конкурсі важче здивувати, ніж на національному. Завершує мій марафон вечірнє заняття у школі балету. За двадцять років свого життя, я не маю жодного дня, щоб кудись не квапитися і не намагатися встигнути зробити десять справ одночасно. Свій вільний час я можу присвятити вивченню мов і не більше. З семи років я розмовляю англійською мовою, у дванадцять я знала німецьку і французьку. Зараз я навчаюся у Київському національному лінгвістичному університеті, який колись закінчила моя мама.

- Тобто «якщо»? Ти сто відсотків переможеш! – Юліана, моя найближча і єдина подруга. Вона завжди мене підтримує. Через надто насичений графік у мене немає більше друзів. Я спілкуюся ще з декількома однокурсниками, але тільки у стінах нашого університету. Решту мене вважають вискочкою. Дівчата постійно пліткують, а хлопці натякають на одне. Перемогу на «Міс Україна» взагалі вважають купленою за гроші мого дядька. Але мені байдуже. Я б в житті так не зробила. Останнім часом я дуже шкодую про участь у конкурсі, але діватися нікуди. Завтра я лечу в Об’єднані Арабські Емірати, де три тижня буду змагатися за одне з чотирьох найпрестижніших звань краси нашої планети -  «Міс Світу 2019».

- Катаріна, як твої збори? – я не встигла закрити двері за Юліаною, як додому повернувся дядько. Останнім часом він ставить мені це питання частіше, ніж «як у тебе справи?» або «що нового?». З однієї сторони я його розумію, він вклав у мене скільки сил і коштів, щоб я могла досягнути того, що маю, але з іншої, я так втомилася. Інколи хочеться від нього почути лагідне батьківське слово.

Дядько – єдина близька людина, яка у мене є. Мені був рік, коли мої батьки розбилися у автокатастрофі. Сергій рідний брат моєї мами. Саме він взяв на себе опікунство. Батькові ж родичі відмовилися від такої відповідальності. Мене з дитинства виховували в суворій дисципліні. Я навіть не можу згадати, коли востаннє дозволила собі плакати. З малечку я мала рости сильною і стриманою. Тільки так я можу досягти успіху. У чотири роки мене вперше повели у балетну школу. Шістнадцять років, як я ненавиджу це місце. Якщо ви думаєте, що балерини – це дівчатка, які гарно танцюють, як це показано у мультиках, то серйозно помиляєтесь. Життя балерини надзвичайно складне. Постійні обмеження в харчуванні, жорсткі навантаження, численні травми, а ще нестерпна конкуренція. Я виступала на сцені до 16 років. За цей період я шість раз була примою. Тільки у такі моменти я бачила схвалення у очах дядька, в усі інші дні він був до мене холодний та стриманий. Хоча не пропускав жодного мого виступу і стояв за моєю спиною, не тільки в усі моменти слави, але й коли у мене нічого не виходило. Навіть тоді я не залишалася сама. Балету було мало, а тому я займалася з викладачами і вчила мови. Щоправда, мені це вдавалося легко, а тому я інколи отримувала похвалу, коли вигравала якийсь міжнародний конкурс. У дитинстві я часто ображалася на дядька Сергія і думала, що він мене взагалі не любить, але зараз я його розумію. Мені бажають кращого і треба бути вдячним за це. Скрипку я обрала сама. Якось я подивилася мультик, де головна героїня фантастично грала на цьому інструменті. Після цього я загорілася ідеєю, але за все потрібно платити. Музична школа забрала останні краплі мого вільного часу. На сон і шкільне домашнє завдання у мене залишалося рівно 6 годин. Було важко, але погляд мого дядька на концертах, цього вартував. Він міг скасувати найважливішу зустріч, але все одно прийти, щоб подивитися на мене. Це було стимулом іти далі і радувати його ще більше.

Сергій так і не одружився, а я йому стала як рідна донька. Коли прийшов час здавати шкільні екзамени і вибирати місце вступу, ми довго сперечалися. Дядько поставив мені умову: «Якщо складеш іспити без репетиторів і отримаєш золоту медаль, то дозволю обрати самій університет. Якщо ні, то вибір зроблю я». Я закинула балет і багато часу почала приділяти навчанню. Це була для мене чергова ціль, яку я здобула. Я не гуляла з друзями і залишила скрипку. Весь час я проводила з підручниками і посібниками для іспитів. І у мене вийшло. Коли мене нагороджували я бачила гордість у очах дядька. Я не хотіла обирати творчий напрямок і вступила до університету, де навчалася моя мама. За що отримала схвалення.