Розділ 18  Повернутися в рідні краї

Міські пейзажі швидко змінювалися, вимальовуючи всі красоти заміського життя. Олеся спочатку постійно дивилася у вікно і зовсім не розмовляла з Олександром, який також не був налаштований на бесіду, а потім дівчина не витримала і солодко заснула, скрутившись калачиком на сидінні, яке Алекс дбайливо відхилив. Погляд чоловіка кілька разів зацікавлено сковзав по Лесі, і добре, що цього дівчина не бачила. От вже ж звалилася проблема на його і так заклопотану голову. 
Чоловік вже дуже багато років не був у рідному домі, тому тепер уважно роззирався в пошуках свого будинку, який після безслідного зникнення діда став його. Нарешті Олександр його побачив. Будинок був вже старим, двір заріз густою травою і бур’яном, що навіть до входу було майже нереально пробратися. 
Алекс нахилився до Олесі і торкнувся плеча.
-    Просипайся, спляча красуня. 
Дівчина розплющила повіки, швидко сіла і поправила зачіску та плащ, який їй щойно слугував за ковдру. 
-    Ми приїхали? 
-    Звісно що приїхали, чому б я тоді тебе будив, - пирхнув Олександр. – Ходімо, доки я не передумав і не зачинив тебе в автомобілі.
Олеся сперечатися не стала, а вибралася на вулицю і вдихнула свіже та чисте повітря. Дівчина нечасто бувала в селі, більше якось звикла до міста і його забрудненого повітря і шуму, а тут було якось аж незвично тихо і спокійно. Ні тобі голосних сигналів автівок, ні крику, навіть жодного поспіху немає, все так повільно і розмірено.
-    Ходімо, чого ти зависла? – торкнув Лесиного ліктя чоловік і рушив вперед.
-    Іду.
Дівчина пішла за героєм, пробираючись крізь зарослі до будинку. Дім аж перекосився від старості та і дах вже де-не-де був дірявим. 
-    І що ми тут шукати будемо? – поцікавилася Олеся.
-    Повторюю вже в тисячний раз не ми, а я. І взагалі пам’ятаєш правило, щоб ти нічого до мене не говорила і нічим не цікавилася, тому постоїш збоку мовчки, доки я не знайду те, що мені потрібно. 
-    Ну чому ти такий сердитий? Я ж тобі свою допомогу пропоную, адже ж разом швидше знайдемо.
-    А я нікуди не спішу, - відрізав чоловік, пробираючись до входу і розчищаючи собі і дівчині дорогу. 
Олеся замовкла, адже з героєм сперечатися було марно, все одно він гне свою лінію і нав’язує свої правила. 
Нарешті дівчина з Олександром пробралися до входу і чоловік ледве відкрив заржавілий замок. Двері пронизливо скреготнули і відкрилися, взагалі дивно як ще з трухлявих петель не злетіли. В будинку також панував безлад, в підлозі як і в стелі утворилися тріщини і дім ось-ось мав просто розвалитися. Цікаво, скільки часу сюди не навідувався Алекс, певно років десять як не більше. Під вагою людей дощечки, потривожені від сну, скрипіли і видавали ще якісь дивні звуки. Та взагалі здавалося, що весь будинок крехтить і розминає залежані кості. Олесі було дуже цікаво, що ж тут може знайти герой, адже навіть якби і були тут якісь папери, то вони б від сирості розмокли, а останнє все доїли б миші. Ось чомусь в тому, що останні тут є, дівчина ні хвилини не сумнівалася. І наче на підтвердження її думок, у неї біля ніг щось пробігло, злегка зачепивши Лесю. Дівчина скрикнула і вхопилася за руку Олександра. 
-    Олесю, чого ти вищиш? 
-    Там…миша, а може і щур
-    Ну і що? Вона сама від твого крику ледь сердечний напад не заробила, - засміявся чоловік. – І взагалі відпусти нарешті мою руку, а то така вся смілива, а маленьку мишку злякалася, супергероїне. 
-    Досить наді мною насміхатися, - буркнула дівчина і забрала свою руку від Олександра. 
-    Я ще навіть і не починав, але якщо ти дуже хочеш…, - весело підморгнув Алекс, чим ще більше нагнав злість на Олесю. – Краще відійди в сторону, а то ще чогось злякаєшся і не заважай мені оглядати будинок. 
Олеся відійшла в сторону, але не переставала з підозрою оглядати все навколо себе, раптом ще якийсь кажан вилетить чи ще хтось. 
Герой тим часом уважно оглядав кожен куточок в пошуках хоч якихось предметів чи записів. Проте поки що все було безрезультатно, бо минуло вже більше десяти років і нічого тут знайти було неможливо. І чому він раніше не приїжджав до будинку, а так запустив, що рідний дім перетворився на розруху. Та навіть якби тут і було щось цінне, то тепер його вже нема, бо перетворилося на порох, або послужило кормом для мишей.   
Леся мовчки спостерігала за Олександром зі свого куточка і лише злякано постійно озиралася в пошуках можливої небезпеки. 
-    І що, нічого не знайшов? – швидше ствердила, аніж запитала дівчина. 
-    Нічого, - буркнув герой. – А ти і рада, он як тішися. 
-    Та нічого я не рада, швидше б уже знаходив і ми могли їхати додому.
-    Як так додому хочеш, то чого напрошувалася зі мною, чи думала, що ми торговим центром пройдемося і назад, - уїдливо заявив Алекс. 
-    Нічого я не думала, шукай швидше, - не втрималася без відповіді Олеся. 
-    А може ти мені допоможеш чи і далі підпиратимеш стіну? 
Дівчина кілька секунд лише покліпала очима. Він, що зараз серйозно? Знову зробив з мене винувату?
-    Ти взагалі нормальний, чи страждаєш розладами пам’яті? – накинулася на чоловіка. – Ти сам мені сказав з тобою не говорити, нічого не робити, а просто стояти.
-    Ну ти ж порушила заборону розмовляти, то поруш ще одну і допоможи мені, - навіть оком не повів Олександр.
Олеся ж аж кипіла від люті. Він спеціально це робить, виводить її із себе. Аааа… Як же дратує, але потрібно терпіти. Вона не кине справу на половині дороги, особливо зважаючи на те, що вже довелося зробити. А Олександр ще трохи побіситься і нарешті прийме її, потрібно лише зачекати, ще трохи і не прибити його раніше необхідного часу. Тому дівчина повільно підійшла до чоловіка і роззирнулася кімнатою. Що ж шукати, він хоч сказати може, чи ні? 
-    Що я маю шукати? – озвучила питання, а відповідь просто вбила: 
-    Не знаю, щось.
-    Ти серйозно? Ти вже більше двох годин шукаєш і не знаєш, що тобі потрібно? – не повірила Олеся.
-    Так, і тобі раджу, якщо не хочеш залишитися тут ночувати. 
-    Боже, дай мені сили не приміняти силу, - тихо прошепотіла дівчина, щоб не почув герой, але він швидше за все розчув, але коментувати не став, лише підніс догори брови.
-    Шукай якісь записи чи дивні речі. Все, що знайдеш неси мені, зрозуміла?- нарешті дав хоч якусь інформацію Олександр, а Леся кивнула.
-    Зрозуміла. 
-    От і добре.
-    Може тут є якийсь сховок? – запитала дівчина. – Ти ж тут жив, то повинен знати, чи хоч пам’ятати.
-    Не знаю, я був зовсім дитиною. Ти думаєш, що якщо я знав про якийсь сховок, то не почав з нього огляд? 
-    Ну, не знаю, що у тебе в голові робиться.
-    Шукай краще, а не займайся пустою балаканиною.
От же любить, щоб за ним було останнє слово. Леся почала обережно переміщатися кімнатою, роздивлятися речі і з обережністю відкривати шухлядки. Проте як і говорив Алекс поки що нічого путнього в руки не потрапляло. Раптом увагу дівчини привернув один кут, точніше виступ в стіні. Олеся повільно до нього наблизилася і доторкнулася рукою, потім злегка постукала. Пустота, ось що там було, точно якийсь сховок. Леся ще раз провела рукою, а тоді покликала Олександра.