Розділ 3 Спогад з минулого

Олександр прийшов до Михайла Петровича вже коли сонце високо світило над горизонтом, і дарувало теплі промінчики землі. Вчитель сидів у кріслі і дрімав, але коли Алекс зайшов до кабінету, то відразу прокинувся і налаштувався слухати доповідь свого учня. Помахом руки запропонував Олександру присісти в сусіднє крісло, що чоловік і зробив. 
-    І так, що ви дізналися? – запитав Михайло Петрович.
-    Ми знайшли місце, де відьми проводили якийсь ритуал, Роман проведе дослідження зібраних доказів і скоро повідомить результати. 
-    Добре, будемо чекати. Відьми…, - задумливо промовив чоловік, наче коштуючи це слово на смак. – Давно про них не було нічого чути, невже зберігали свої сили для чогось справді важливого. Не знаю, ну щось не дає мені спокою. Наче тут замішане ще щось, сильніше і небезпечніше у сотні раз. 
-    Можливо ви просто не вірите, що існують легкі справи, - запропонував Олександр. 
-    Можливо…ти правий, ну добре, можеш іти.
Алекс встав з місця і рушив до виходу, а вчитель уважно на нього подивився. Як же Саша виріс і змужнів, він пам’ятав його ще зовсім хлопчаком, з майже нездійсненними мріями і амбіціями. Чоловік не знав, що саме змусило хлопця так прагнути стати героєм і рятувати життя людей від різних небезпек, але це щось, робило з Саши найкращого учня, якого Михайло Петрович хоч колись мав. 
Чоловік відкинувся на спинку крісла і поринув у спогади. Він згадав свого друга Василя, який привів до нього двох хлопців, їм було десь по років тринадцять. Проте обоє дивилися на світ надто доросле і обоє прагнули одного: рятувати світ. 
У Михайла Петровича в уяві спливла картинка першого знайомства з Олександром і Романом. 
Чоловік як завжди стояв біля вікна свого кабінету і вдивлявся в даль, як раптом двері відчинилися і на порозі з’явився усміхнений Василь. Найкращий друг і колега, як зараз популярно говорити, скільки справ вони з ним розкрили, що і на пальцях двох рук не перерахувати. Після тісних обіймів, Михайло побачив двох хлопців, які нервово м’ялися біля дверей. Один був високий, а інший взагалі низенький-низенький. Той що вищий, Олександр дивився прямо перед собою чорними-пречорними очима, а інший хлопчик з опаскою оглядався навколо, наче чекаючи, що зараз станеться щось жахливе. 
-    Познайомся, Михайло, - сказав Василь і підкликав до себе хлопчаків. – Мій внук Олександр і прийомний син Роман. 
Олександр високо підняв підборіддя і глянув на мене такими глибокими очима, наче вже прожив ціле життя, а от Роман навпаки був якимось заляканим. 
-    Хлопці, а чого ви найбільше бажаєте? – запитав чоловік.
-    Бути корисним людям, рятувати їхні життя, стати супергероєм, - видав Сашко на одному подиху, а Михайло Петрович аж присвиснув на такі дитячі амбіції. 
-    Похвально, що в тебе вже є мета в житті, ну а ти Романе? 
-    Теж саме, - невпевнено сказав хлопчик.
Так, з цим буде складніше, аж надто він невпевнений в собі, але нічого і не з таких робили героїв.
-    Михайло, я віддаю цих юнаків тобі на навчання, адже знаю, що ти навчиш їх більшому ніж я. 
Вчитель промовчав, а тоді скерував: 
-    Хлопці, ідіть у свої кімнати, а нам з дядьком Василем потрібно переговорити.
Коли Олександр з Романом вийшли, Михайло звернувся до друга: 
-    Не сміши мене, ти прекрасно знаєш, що завжди був кращим за мене, то у чому насправді справа, і навіть не думай мене обманювати, я знаю тебе, як облупленого.
-    Мені потрібно завершити справу всього життя, яку саме я сказати не можу, але вона дуже небезпечна і я розумію, що можу не повернутися назад живим. Тому я залишаю тобі моїх хлопців, виконай їх мрію і зроби з них справжніх супергероїв. 
-    За це можеш навіть не хвилюватися, вони стануть кращими з усіх учнів, яких я коли небудь навчав. 
-    Дякую, тобі, друже.
-    А тобі удачі зі твоєю справою, сподіваюся, що скоро побачимося, прощай. 
Михайло з Василем ще раз міцно обійнялися і попрощалися. На жаль, востаннє. Вчитель так і не дізнався, що за важливу місію мав завершити його друг і чи завершив її. Проте він зник безслідно вже протягом багатьох років. Ніхто не знав чи живий ще досі, чи ні, але десь в глибині душі, і Михайло, і Олександр, і Роман надіялися на краще, хоч і ніколи нікому про це не говорили. 
 

Якщо книга вам подобається, то залишайте зірочки і коментарі, це додає мені наснаги і допомагає в творчості. Всім дякую, хто почав читати мою книгу, сподіваюся вона вам сподобається. 

Також бажаю вам залишатися здоровими в наш непростий час пандемії коронавіруса, як кажуть, температури вам 36, 6.