Розділ 1 Рокова зустріч

Сутінки згущалися над містом, небо раз у раз розрізала яскрава блискавка, а грім струшував землю. Люди метушливо ховалися по домівках і зашторювали вікна, електротранспорт зупинився, а пасажири вискакували з нього. Такого ще не бачив 760-літній Львів, який на своєму віку повидав багато негод, війн, переворотів і революцій. Настільки сильні електричні розряди в небі були певне вперше за існування світу, навіть у повітрі витала дивна енергетика, приправлена зарядженими частинками. Лише одній людині, чи навіть не зовсім людині, було на все це байдуже, він стояв на найвищому шпилі міста і уважно спостерігав за метушнею внизу. Він не боявся, що в нього влучить блискавка чи він може впасти зі свого ненадійного для стояння місця. Чорний плащ розвівався за вітром, котрий його швидше навіть шарпав. Туга пов’язка перекривала половину обличчя і через прорізи було видно лише його чорні, як смола очі, які чоловік раз у раз примружував аби краще роздивитися деталі. Його увагу привернули дві дівчини, які надто чітко виділялися із натовпу. Вони не бігли і не намагалися чим швидше сховатися, а стояли біля кав’ярні і про щось розмовляли. Це було так дивно, що Олександр, саме так звали загадкового незнайомця в плащі, не міг відвести погляду від цих дивачок, які не боялися, що їх вб’є блискавка. Одна з них здригалася щоразу як вдаряв грім, а от інша зовсім не звертала на нього жодної уваги. Саме вона і найбільше зацікавила чоловіка і він почав уважніше придивлятися до дівчини. Вона була досить висока, темноволоса, очей він роздивитися не міг, але був впевнений, що вони також темні. Раптом незнайомка підняла голову і уважно подивилася у тому напрямку, де стояв Олександр. Вона побачила чоловіка, завмерла і здригнулася, наче її тілом пройшов електричний розряд і вхопилася за руку другої дівчини. Олександр піймав її гострий погляд темно-карих очей. Десь він вже такий бачив, точно бачив. Його помітили, потрібно зникати і  цією думкою він розправив плащ і зістрибнув зі шпиля. 
Олеся і далі продовжувала вдивлятися в шпиль, де ще кілька секунд назад стояв чоловік. Вона його добре бачила, хоч і не встигла до кінця роздивитися. 
-    Іро, то він, - прошепотіла дівчина стискаючи руку подруги.
-    Де? – запитала Ірина і оглянусь навкруги. 
-    Там на шпилі.
-    Але там нікого немає, - заперечила дівчина.
-    Він там був, точно він, я не могла помилитися, - не вгавала Олеся і сильніше стиснула руку Іри, що та аж скрикнула. 
-    Боляче, відпусти. Ти вже зовсім звихнулася зі своїм героєм. Тобі здалося і нікого там не було. Ходімо, за нами автомобіль приїхав. 
-    Це точно був він, - ще раз прошепотіла дівчина і сіла в машину, яку прислав батько Олесі аби розвести дівчат по домівках. 
Вже вдома, у своїй кімнаті Леся впала на ліжко і ще раз прокрутила в пам’яті все що побачила сьогодні на даху. Це точно був він, той герой, який врятував її колись в дитинстві. Дівчина була в цьому так впевнена, як і в тому, що її звуть Олеся. 
Грім і блискавка трохи вгамувалися. Небо злегка просвітліло, але все одно сиві, аж чорні хмари окутували його. Чоловік у довгому плащі стояв біля вікна і уважно дивився на вулицю. Його скроні вже торкнулася сивина, а навколо очей з’явилися глибокі зморшки. Густі брови були постійно зсунуті, а тонкі, майже білі губи, піджаті. Його зосереджений погляд був спрямований на небо. 
Олександр тихо ввійшов до кабінету і зупинився за спиною чоловіка. Він не озираючись, впізнав хто прийшов і сумно промовив: 
-    Ти бачиш, що відбувається, Алексе.
-    Так, вчителю, але що це може означати? – запитав Олександр. 
-     Настільки сильної грози ще ніколи не було. Не до добра все це. 
-     Та і сам розумію. Як ви думаєте, що до нас наближається? 
-     Не знаю, але маю підозру, що настільки дивні погодні умови віщують якусь глобальну катастрофу, - трохи поміркувавши, відповів Михайло Петрович.
-     Я можу чимось допомогти? 
-     Збери команду і огляньте місто, перевіряйте за всіма критеріями, включаючи і магію.
-    Добре, вчителю, - відповів Олександр і вийшов з кабінету. 
Старий вчитель поклав руку на скло і схилив на неї голову. «Стільки бід відвернули і з цією впораємося», - подумав чоловік.  
Олександр тим часом ніяк не міг забути ту дівчину, вона постійно йому когось нагадувала. Не може ж у нього просто так бути відчуття дежавю. Все це не з проста і щось йому підказувало, що вони ще зустрінуться і дуже скоро. А поки що, потрібно виконувати доручення вчителя, зібрати команду і провести повний обшук, поки люди ховаються по домівках і на вулицях майже нікого немає. Алекс прекрасно розумів, що всі ці блискавки і громи не спроста, і десь можливо готується щось таке, що може загрожувати місту, або навіть і цілому людству. 

Якщо книга вам подобається, то залишайте зірочки і коментарі, це додає мені наснаги і допомагає в творчості. Всім дякую, хто почав читати мою книгу, сподіваюся вона вам сподобається. 

Також бажаю вам залишатися здоровими в наш непростий час пандемії коронавіруса, як кажуть, температури вам 36, 6.