Розділ 13

Аврора  

 "Все одно будеш моєю". 

 Ці слова б'ють по самолюбству, розпалюючи всередині справжню лють. Я не збираюся стояти тут і далі вислуховувати ці зухвалі випади. Різко викручуюсь з його напівобіймів і, не сказавши жодного слова, розвертаюсь, щоб піти. 

 Саме в цей момент з будівлі виходить Антон. Він виглядає трохи розгубленим, поправляючи лямку рюкзака, але, побачивши мене, помітно підбадьорюється. 

 — Авроро, ти вже йдеш? — запитує він, з надією дивлячись на мене. — Може, я тебе підвезу? Мені якраз по дорозі. 

 Це ідеальний шанс втерти носа Колеснику. Я вже відкриваю рота, щоб погодитися, але Влад випереджає мене, просто глянувши на Антона. Один важкий, пронизливий погляд — і мій одногрупник миттєво збивається з думки, так і не дочекавшись моєї відповіді. Настає коротка, але дуже незручна пауза. 

 — Знаєш... я згадав, мені ще в бібліотеку треба заскочити, — швидко проговорює Антон, раптово втрачаючи весь свій ентузіазм. — Вибач, зовсім вилетіло з голови. До понеділка! 

 Він ретирується так швидко, ніби за ним женеться зграя вовків. Я лише розчаровано зітхаю, дивлячись йому вслід. 

 — Ну і навіщо ти лякаєш людей? — шиплю я, розвертаючись і прямуючи в бік автобусної зупинки. Букет білих троянд важкою ношею лежить у руках, дратуючи своїм ідеальним виглядом. 

 — Я нічого не робив, — Влад спокійно відштовхується від капота й сідає у машину. — Хлопець просто раптово згадав про навчання. Хіба це погано? 

 Я йду тротуаром, намагаючись крокувати якомога швидше, а його чорний джип повільно їде поруч. Це виглядає безглуздо. Перехожі обертаються, хтось усміхається, хтось показує пальцем і обговорює, і це бісить ще більше. Я розумію, що якщо принесу цей букет додому, дід влаштує черговий допит, а сил на це просто не лишилося. 

 Попереду йде дівчина, занурена в телефон. Я прискорююсь і, порівнявшись із нею, простягаю п'ять троянди. 

 — Тримайте. Це вам, просто так. 

 Дівчина здивовано завмирає, розглядаючи квіти, а я йду далі. 

 — Серйозно? — чую голос Влада з відчиненого вікна автівки. — Ти ж знаєш, що я можу купувати їх тобі хоч щодня, поки ти не заставиш ними всю кімнату? 

 — Мені від тебе ніяких квітів не треба. Тому не переводь гроші дарма, Колесник, — кидаю я, не зупиняючись. Наступною стає жінка з пакетами біля магазину. — Візьміть, будь ласка. Ви дуже красива. 

 Жінка розцвітає в усмішці, а я відчуваю теплу хвилю задоволення. Приємно розуміти, що такою дрібницею я змогла покращити комусь настрій. 

 — Авроро, припиняй цей показовий виступ, — Влад пригальмовує ще сильніше. Його голос звучить низько і вже не так весело.— Давай я тебе підвезу, і ми нормально поговоримо. Без свідків. 

 — Нам немає про що говорити. Повертайся до своєї подружки, — простягую ще кілька квіток молодій мамі з візочком. 

 — Щодо Агати... — Влад зітхає, і в його голосі вперше за день чуються нотки справжнього розкаяння. — Я знайомий з нею і Назаром з самого дитинства. До семи років я жив тут, поки з сім'єю не переїхав до столиці. На початку я все одно щоліта приїжджав сюди, а згодом ми продовжили постійно спілкуватися онлайн. До того ж Назар час від часу приїжджав до мене в Київ. Тож і він, і Агата — для мене як рідні. А те, як це все виглядало збоку… Визнаю, я не мав так близько її підпускати. Я не подумав, що ти можеш це сприйняти інакше. 

 — О, ти вмієш визнавати помилки? Я вражена, — саркастично кидаю я, віддаючи останні троянди старенькій бабусі на лавці. Букет закінчився. Я залишиюсь з порожніми руками й відчуттям, що нарешті можу дихати вільно. 

 — Я вмію багато чого, якщо захочу, — Влад раптом різко виляє кермом і перегороджує мені шлях прямо перед зупинкою. 

 Він вискакує з машини так швидко, що я не встигаю навіть відійти вбік. Один крок — і він уже поруч. 

 — Владе, досить... — починаю я, але закінчити не встигаю. 

 Він просто підхоплює мене на руки, наче я нічого не важу. 

 — Влад! Пусти негайно! — я відчуваю, як обличчя червоніє, бо на зупинці щонайменше десять людей. Я впираюсь йому в груди, намагаюсь вирватися, але він тримає міцно, і, що найгірше — на моїх губах проти волі з’являється дурна усмішка. Є в цьому щось настільки по-дитячому вперте, що злість починає вивітрюватися. 

 — Сказав, що підвезу, значить, підвезу, — він одним рухом садить мене на пасажирське сидіння і, поки я тягнуся до ручки дверей, встигає заблокувути їх кнопкою на ключі. Влад сідає поруч, але заводити двигун не поспішає. У салоні пахне свіжістю, шкірою та його терпким парфумом. 

 — Я планував сьогодні забрати тебе на наше наступне побачення, — він повертається до мене, уважно вивчаючи моє обличчя. — Є одне місце, де тобі точно сподобається. 

 — Не сьогодні, Влад, — я зітхаю, відкидаючись на спинку крісла. М’язи нарешті розслабляються, і я відчуваю, наскільки сильно виснажилася за цей безглуздий день. Сил на суперечки просто не лишилося. — Я сьогодні не в тому стані. Втомилася на парах, ескіз на курсах не вийшов, ще й цей випадок на парковці... Я не налаштована на романтику. І виглядаю не підходяще для якихось закладів. Давай іншим разом. 

 Влад хмикає, прокручуючи ключ у замку запалювання. 

 — Іншим разом так іншим разом. Але тоді доведеться трохи відкласти. Наступні кілька днів я буду по вуха в роботі в офісі. Дід вирішив, що мені пора серйозно вникати у справи компанії, тому завантажив так, що світу білого не бачу. Не впевнений, що навіть на парах з'явлюся. 

 — Когось це мені нагадує, — я мимоволі згадую свого діда і його манеру вирішувати все за інших. — Значить, побачимось в понеділок? 

 — Чому це в понеділок? А як же п'ятниця? Ти ж не забула про своє бажання? 

 Я завмираю. Точно. П'ятниця. 

 — Я думала, у тебе просто не залишиться на це часу, — скептично зауважую я, дивлячись на нього. — Раз ти тепер такий зайнятий. 

 — Я ж пообіцяв, — Влад раптом нахиляється ближче, скорочуючи відстань до мінімуму. В салоні миттєво стає затісно. — А я завжди тримаю слово. До того ж, на кого на кого, а на тебе в мене час знайдеться за будь-яких обставин.