Розділ 12

Аврора 

 — Виходить, подобається, — констатує він. У його голосі немає засудження, лише якесь дивне схвалення, яке миттєво діє на мене, як холодний компрес. 

 Навіяна вечірніми вогнями, колесом огляду та запахом парфуму Влада, я мало не забула, чому взагалі була так проти побачення з ним. Розмова з дідом, як завжди, повертає мене до тями. Рожевий туман розсіюється, і я знову починаю мислити тверезо. 

 — Діду, це складно, — зітхаю я, вже більш впевнено відкидаючись на спинку крісла. — Він… самовпевнений, нахабний. І я впевнена, що в нього в голові лише одне — затягти мене в ліжко. Ну, знаєш, черговий трофей у колекцію мажора. 

 — Ох, Авроро, — дід усміхається, хитаючи головою. — Ти просто далі свого носа нічого не бачиш, тому вважаєш його… — замовкає, підбираючи слово, — несерйозним. 

 — А він, на твою думку, серйозний? — наполягаю на своєму, не розуміючи, куди він хилить. — Просто ангел наяву. Ще скажи, що хочеш бачити його в ролі зятя. 

 — Чому б і ні? — дід спокійно знизує плечима, а я лише закочую очі. 

 Ми ніби говоримо різними мовами. Ця розмова починає втомлювати, а дідове раптове захоплення Владом лише сипле сіль на рану. Ну серйозно, невже він справді не бачить очевидного? 

 — Я все ж таки набагато старший за тебе, тому у людях знаюся краще, — дід витримує театральну паузу, виразно піднявши вгору вказівний палець. — Ну, ось зараз абстрагуйся і посуди сама. Давай, послухай трохи свого старого. 

 — Ну давай, — я вирішую вислухати, хоча й не вірю, що його слова мене в чомусь переконають. 

 Але нехай помудрує, мені не складно дати йому виговоритися. 

 — Хлопець преться в хуртовину, щоб тобі допомогти й зустріти мене, — дід починає загинати пальці. — Терпить моє бурчання, заступається за тебе переді мною... От скажи, нахіба воно йому треба, якщо в нього просто бажання з тобою е-ее... розважитись? Я впевнений, що для розваг в нього є й простіші варіанти, ніж бігати за тобою під моїм наглядом. 

 — Аргумент, — киваю я, трохи кривлячись від його прямолінійності. 

 — А я про що! — дід переможно піднімає вказівний палець вгору. 

 Я не маю, що відповісти, тому просто мовчу. 

 Але дід, схоже, й не чекає на продовження суперечки. Натомість, перевівши подих, звичним діловим тоном цікавиться моїми справами, розпитує про університет і курси, ніби щойно ми обговорювали погоду, а не моє особисте життя. 

 Нарешті він випускає мене з цього домашнього «допиту», і я видихаю з полегшенням. 

 Хоч розмова і закінчилася, але осад залишається. Проте, коли я нарешті опиняюся у своїй кімнаті, моя раціональність знову кудись випаровується. Цієї ночі я все одно засинаю з усмішкою, попри всі свої упередження на адресу Влада. Прокручую в голові кожен його жест і той поцілунок на колесі огляду. І з нетерпінням чекаю ранку. Вперше за довгий час я збираюся до університету не заради лекцій, а заради однієї-єдиної зустрічі. 

 Але реальність швидко розставляє все на свої місця, не залишивши від мого нічного настрою і сліду...

***

 Наступного дня ми йдемо до корпусу разом із Христею. Сонце сліпить очі, відбиваючись від чистого снігу, і я мимоволі шукаю очима знайому чорну автівку. 

 Ми не бачилися з нею з п’ятниці — вихідні кожна провела по-своєму, а вчора Христя прогуляла пари через роботу. Коли в суботу вранці я раптом згадала, що в п'ятницю по факту кинула її в клубі й поїхала з Владом і навіть не попередила її, мені стало соромно. Одразу подзвонила вибачитися, але Христя лише посміялася у відповідь — виявилося, вона й сама про мене забула, бо зустріла якусь свою знайому. Коротше, обидві провинилися. 

 За цими думками я якраз переводжу погляд на парковку і нарешті помічаю того, кого шукаю. 

 Влад стоїть біля капота разом із Назаром. Але вони не самі. 

 Поряд із ними крутяться дві дівчини, і вся ця компанія виглядає надто вже веселою. Одна з них — ефектна блондинка з ідеальним золотистим каре — щось жваво розповідає, активно жестикулюючи. Влад стоїть поруч, закинувши руку їй на плече, і сміється. Не просто ввічливо усміхається, а реально регоче, відкинувши голову назад. Вчора він так само усміхався мені, а сьогодні я просто спостерігаю за цією ж сценою збоку, але вже з іншою дівчиною в головній ролі. 

 Я на мить сповільнююся, відчуваючи, як приємне передчуття ранку кудись зникає, залишаючи по собі лише розгубленість. 

 — Кріс, — я киваю в бік парковки, намагаючись, щоб голос звучав максимально буденно. — Ти знаєш, хто це з ними? Ну, ті дівчата. 

 Христя простежує за моїм поглядом і ледь помітно всміхається. 

 — А-а, Князевичі в зборі, — спокійно відповідає вона. — Та, що з каре, — Агата, двоюрідна сестра Назара. А брюнетка поруч — її подруга Іра. Вони вчаться десь у нас на факультеті, але на іншій спеціальності. 

 Я відчуваю, як усередині щось неприємно кольнуло. Вчорашній романтичний настрій якось поступово згасає, поступившись місцем роздратуванню через власну довірливість, яку я зазвичай собі не дозволяю. 

 — А чого це ти раптом зацікавилася ними? — Христя хитро примружується, заглядаючи мені в обличчя. 

 — Просто цікаво було, — я знизую плечима й прискорюю крок. — Нічого такого. 

 — Ага, бачу я, як тобі байдуже, — хмикає Христя, ледь встигаючи за мною. — Слухай, не накручуй себе. Вона ж сестра Назара, от і тусується з ними в одній компанії. 

 Справа була навіть не в цій Агаті. Просто я на одну ніч дозволила собі забути, хто такий Влад Колесник. Навколо нього завжди крутяться дівчата, і по його задоволеному вигляду зовсім не здається, що він проти такої уваги. Поки я тут щось собі понавигадувала про «особливий вечір», він спокійно повернувся до свого звичного амплуа. А я точно не з тих, хто збирається ставати в чергу чи воювати за увагу хлопця. Моя гордість мені дорожча. 

 — Та я й не накручую, — бурчу я, не дивлячись на подругу. — Просто не розумію, навіщо так розпливатися в усмішці перед кожною зустрічною. Міг би бути й стриманішим.