Розділ 11

Аврора 

 — Щось ти сьогодні рано, — дід зустрічає мене в холі, виходячи з вітальні. — Говорила, що затримаєшся. 

 — Рано? — я тихо усміхаюсь, струшуючи сніг із волосся. — Вже майже десята. 

 Голос прозвучав незвично — якось занадто тихо і м’яко. Наче я досі була десь там, у своїх думках, і не встигла до кінця повернутися в реальність. 

 Я повільно знімаю пальто, розв’язую шарф і акуратно вішаю речі на гачок, навмисно тягнучи час. Мені просто не хочеться так швидко виходити з того стану, у якому я була ще кілька хвилин тому. Там, за дверима, залишився — драйв, сміх... і Влад. А тут — лише звичайна домашня тиша, до якої я ще не маю бажання повертатися. 

 Плюс я не готова отак одразу йти до діда й вдавати, що це був звичайний вечір. Мені потрібно хоч трохи часу, щоб просто видихнути й налаштуватися на розмову. 

 Я ловлю себе на тому, що знову усміхаюсь. І саме в цей момент піднімаю погляд. 

Дід дивиться на мене. 

 Уважно. Пильно. Ніби читає мої думки швидше, ніж я встигаю їх заховати. Він бачить мене наскрізь. 

 Я завмираю на секунду. 

 — Що? — піднімаю брови, але усмішку стримати вже не можу. Вона сама просочується назовні, видаючи мене з головою. 

 Він не відповідає одразу. Просто продовжує дивитись. Спокійно, але надто вже проникливо. Так, що хочеться або засміятись, або втекти. 

 — Ти якась… інша, — нарешті каже він. 

 Я фиркаю, відвертаючись до дзеркала, ніби мене більше цікавить моє волосся, ніж його слова. 

 — Та ну, звичайна. 

 Але навіть мені самій це звучить не переконливо. Бо я відчуваю це. Цю дивну легкість всередині. Наче мене хтось підняв над землею і досі не поставив назад. 

 — Ні, — спокійно заперечує дід. — Ти вся аж світитишся. 

 Я ледь не сміюся вголос. 

 — Діду, це називається «гарний настрій». 

 — Це називається «хтось закохався», — безапеляційно відповідає він. 

 — Та не вигадуй, — відмахуюсь, намагаючись якнайшвидше закінчити цю розмову. 

 Нахиляюся за сумкою, але вона зісковзує з руки і падає на підлогу з глухим гуркотом. 

 Зазвичай я б здригнулась. А зараз — навіть не реагую. Бо в голові знову той момент. 

 Колесо огляду. Тиша. Його рука на моїй щоці. І цей короткий, майже невловимий подих перед тим, як… 

 Я різко випрямляюсь. 

 Ні. Про це краще не думати. Інакше я зараз взагалі перестану контролювати своє обличчя. 

 — Я бачу, — бурчить дід. — До мене в кабінет. 

 — Діду, давай завтра, — намагаюся заперечити, хоча й без особливого ентузіазму. — Я трохи втомилась… 

 — Зараз. 

 Коротко. Різко. Знайомо. 

 Я закочую очі, але всередині немає ні злості, ні роздратування. Лише легке невдоволення тим, що мене змушують повернутись у реальність раніше, ніж я сама до цього готова. 

 Я йду за ним, повільно підіймаючись на другий поверх. Пальці майже ліниво ковзають по перилах, вбираючи їх легку прохолоду. 

 І навіть цей дотик зараз відчувається якось інакше — різкіше, контрастніше. Наче я тільки-но повернулась із якогось зовсім іншого світу. 

*** 

 — Сідай, — киває дід, опускаючись у своє крісло. 

 Я вмощуюсь навпроти, підтискаючи ноги під себе, і на мить зависаю, дивлячись у підлогу. Мені добре. Настільки добре, що навіть трохи страшно це визнавати. 

 — Ну? — дід спирається ліктями на стіл і пильно дивиться на мене. — Подробиці будуть? 

 Я піднімаю голову, намагаючись надати обличчю максимально байдужого виразу. 

 — Які ще подробиці? 

 — Не прикидайся. 

 Пауза. Дід мовчить, і це мовчання в нього завжди працює краще за допит. Він просто дивиться, чекаючи, поки я сама спіткнуся на власній брехні. 

 — Ти сьогодні бачилась із Владом. 

 Не питання. Проста констатація факту. Хочеться засміятись від його прозорливості. Але я просто зітхаю і відкидаюсь на спинку крісла. 

 — Так. 

 ​І цього достатньо. Бо разом із цим коротким словом у мене всередині ніби щось знову оживає. Наче я ще раз проживаю цей вечір — від самого початку до кінця. Його голос. Його сміх. Те, як він дивився на мене… 

 Мимоволі опускаю погляд на свої руки і починаю повільно перекручувати браслет на зап'ясті. 

 — І як все все пройшло? — не відступає дід. Він ледь примружується, і в цьому погляді читається досвід старого хитрого лиса. Його не проведеш порожніми фразами, він відчуває фальш за кілометр. 

 Я мовчу, намагаючись підібрати бодай якісь притомні слова. Але в голові — суцільний безлад. Жодної чіткої думки, лише уривки відчуттів: тепло його рук, запах парфумів і те, як калатало моє серце. 

 — Добре, — нарешті видихаю я, бо це найбезпечніше слово, яке я змогла підібрати. 

 — «Добре»? — він іронічно піднімає брову, і я бачу, що ця відповідь його зовсім не влаштовує. Він чекав чогось іншого. Більш виваженого. І щирого. 

 Я криво усміхаюсь. 

 — Дуже добре. 

 Дід відкидається назад, уважно спостерігаючи за мною. 

 — Скільки часу ви були разом? — нарешті питає він. 

 — Не рахувала, — знизаю плечима. — Довго. 

 — Де саме? 

 Я на мить вагаюсь. 

 — У місті… і трохи за межами. 

 І одразу відчуваю, як щось змінюється. Його погляд стає більш зосередженим.

 — Ви були за містом? – перепитує він. 

 — Ми були в парку розваг, — швидко додаю, ніби виправдовуючись, хоча сама не розумію, чому. —Потім ще ненадовго заїхали повечеряти в ресторан. Нічого такого. 

 Він мовчить. І ця тиша починає тиснути. 

 — І як він поводився? — нарешті питає. 

 Я відкриваю рот, щоб відповісти, але раптом зависаю. Бо відповідь не вкладається в одне слово. Самовпевнено — так. Нахабно — до неможливості. Дратуюче — без варіантів. Але водночас… те, як я почувалася поряд з ним… 

 Мимоволі торкаюсь губ. І тут же відсмикую руку, наче мене вдарило струмом. Спалилась... 

 — Нормально, — кажу тихо. 

 — Авроро. 

 Я піднімаю на нього погляд. 

 — Що?