Розділ 10

Аврора 

 — Куди ми їдемо? — я з підозрою дивлюся на Влада, коли ми минаємо поворот на мій район і вилітаємо на швидкісну трасу. Стрілка спідометра впевнено повзе вгору, а вогні нічного міста в дзеркалах стають дедалі дрібнішими.

 — Сюрприз, — він загадково усміхається. Його пальці впевнено лежать на кермі, а в погляді, спрямованому на дорогу, з'являється азартний блиск. — У мене є лише три побачення, щоб тебе вразити. Тому не сподівайся на нудні посиденьки в ресторані чи похід у кіно. Я не хочу марнувати цей шанс на таку банальщину. Хочу, щоб цей вечір ти згадувала ще довго. 

 Я хмикаю, хоча всередині приємно лоскоче від передчуття. Яка самовпевненість! Але водночас це підкуповує. Влад не просто робить це для галочки — він реально вкладається в цей момент, тож і сперечатися з ним зовсім не хочеться. 

 У салоні панує особлива атмосфера: тихо гурчить двигун, працює пічка, наповнюючи простір теплом, а від Влада пахне чимось дорогим, терпким — сумішшю хорошого парфуму та кави. 

 Ми говоримо про все підряд, і я навіть не помічаю, як стрілка годинника на панелі перевалює за шосту. Поки за вікном миготять засніжені дерева, Влад розпитує про мої курси. Я розповідаю про дизайн — не як про навчання, а як про можливість нарешті створювати щось своє, замість того щоб просто жити за сценарієм діда. 

 Він слухає уважно, не перебиває, а потім й сам зізнається, що раніше серйозно займався футболом і обожнював верхову їзду. 

 — Зараз на це зовсім немає часу, — Влад зітхає, міцніше стискаючи кермо. — Навчання, робота в офісі... Дід витискає з мене всі соки, готуючи до «великого майбутнього». Іноді здається, що я просто забув, як це — робити щось просто для задоволення. 

 Дорога до сусіднього міста пролітає на одному диханні. Мені вперше в житті так легко й просто з хлопцем. Не треба підбирати слова чи намагатися здаватися кращою, ніж я є — ми просто на одній хвилі. 

*** 

 — Приїхали, — Влад гальмує біля яскравих неонових вогнів величезного парку розваг. Навіть через зачинені вікна чути гуркіт металевих конструкцій, музику та далекі крики людей. 

 — Парк розваг? — я виходжу з машини, вдихаючи морозне повітря, від якого відразу щипає в носі. Увечері парк виглядає по-особливому казково: увесь у вогнях, він створює якесь неймовірне передчуття свята. 

 — Кажуть, тут класні американські гірки, — Влад підходить ближче, поправляючи мені комір пальта. Його рука на мить затримується біля моєї шиї, і я відчуваю, як по спині пробігає легкий гарячий імпульс, від якого перехоплює дихання. — Перевіримо? 

 На гірках нам стає зовсім не до романтики. Коли наш візок зі скреготом виїжджає на найвищу точку, я на мить затамовую подих, дивлячись на темне небо. А потім — різкий ривок вниз. Я просто заплющую очі й кричу так, що, здається, закладає вуха в усього парку. Влад регоче поруч, міцно вчепившись у поручні, а коли ми нарешті зупиняємося, мої коліна нагадують желе. 

 — Твоє обличчя... Це було щось! — вигукує він, коли ми нарешті ступаємо на тверду землю. 

 — Ой, мовчи! Ти сам виглядав не краще, — я жартома штовхаю його в плече, і ми обоє заходимося сміхом, намагаючись віддихатися. Сніг падає дрібними крихтами, танучи на наших гарячих щоках. 

 Потім ми йдемо до оглядового колеса. Величезна конструкція повільно обертається, піднімаючи нашу кабінку вгору, подалі від галасливого натовпу та запаху солодкої вати. Коли ми опиняємося на самій вершині, місто внизу здається розсипом яскравих вогників на білому снігу. 

 Влад раптом перестає жартувати й підсідає ближче. Його плече торкається мого, і я відчуваю тепло, яке йде від нього. 

 — Гарно, правда? — тихо запитує він. 

 Я автоматично дивлюся на краєвид, що відкривається перед нами, та коли повертаю голову до нього, розумію: він говорить зовсім не про нього. Влад дивиться на мене так, ніби навколо більше нічого й не існує. 

 А наступної ж миті його рука обережно торкається моєї щоки, великий палець окреслює лінію нижньої губи. Секундна пауза — і він накриває мої губи своїми. 

 Цього разу це не виклик і не зухвалість. Поцілунок м'який, глибокий і напрочуд щирий. Під впливом моменту, висоти й цього дивного вечора я не відсторонююся. Навпаки — подаюся вперед, відповідаючи йому з таким самим поривом, і на мить забуваю про все на світі: про діда, завтрашні пари й те, що ми взагалі граємо в якусь дивну гру. Серце калатає десь у самому горлі, а в голові приємно паморочиться. 

 Коли ми нарешті спускаємося на землю, у ногах усе ще відчувається приємна слабкість — чи то від висоти, чи то від близькості Влада. Ми вже повільно йдемо до парковки, бо час невблаганно наближається до ночі, як я помічаю тир. 

 — О, молоді люди! — гукає працівник у яскравій кепці, помітивши нас. Він уже збирався закривати стійку, але, побачивши потенційних клієнтів, вирішив затриматися. Оцінювально глянувши на Влада, він усміхається і киває йому: — Не проходьте повз! Останній шанс на сьогодні: покажіть, на що здатні, і спробуйте виграти суперприз! П'ять влучань у мішень — і будь-яка мала іграшка ваша, за десять віддам середню, а якщо виб'єте всі п'ятнадцять без промаху — заберете оцього величезного ведмедя! 

 Влад зупиняється, оглядає прилавки з гвинтівками й самовпевнено киває: 

 — Давай спробуємо. Авроро, ти поки постій поруч і подивися, — він легенько торкається мого плеча, ніби заспокоюючи. — Не жіноча це справа — гвинтівку в руках тримати, тільки манікюр зіпсуєш. Я зараз сам усе зроблю. А ти вибирай, яку іграшку хочеш. 

 Мене наче холодною водою обдає. Оце його поблажливе «постій і подивися» вибішує миттєво, а «не жіноча справа» – остаточно добиває, стираючи весь романтичний настрій. 

 — Серйозно? — я схрещую руки на грудях, дивлячись на нього спідлоба. — Ти справді думаєш, що я тільки кольорові олівці й телефон у руках тримати вмію? 

 — Я просто не хочу, щоб ти засмутилася, якщо не влучиш, — він намагається згладити гострі кути, але в його голосі все одно чується ця типова чоловіча зверхність і впевненість у тому, що я апріорі слабша.