Розділ 9

Аврора 

 — До побачення! — дівчата махають рукою на прощання і йдуть до автобусної зупинки. 

 Рівно о пів на шосту вечора. Нас сьогодні відпустили вчасно, хвилина в хвилину. Попри всю втому після пар, сюди я біжу із задоволенням, бо ці курси з дизайну — моє власне рішення, мій маленький острів свободи, за який довелося добряче поборотися. 

 Коли я вперше заговорила про дизайн, дід очікувано сприйняв це як забаганку й навідріз відмовився мене слухати. У його голові існував єдиний сценарій мого майбутнього: спочатку економічний університет, який він сам мені й обрав, а далі — крісло керівника в його компанії. Ми сварилися довго й виснажливо: я доводила, що маю право на власне хобі, а він аргументував це тим, що я витрачаю час на дурниці замість бізнесу. 

 Усе вирішила бабуся. Вона спокійно пояснила дідові, що своїми постійними заборонами він досягне лише одного: я просто зненавиджу його компанію і розвалю бізнес у перший же місяць роботи. До бабусі дід дослухається завжди. У результаті ми зійшлися на компромісі: я ходжу на курси, але це ніяк не має шкодити основному навчанню в університеті, і диплом я зобов'язана отримати з відзнакою. Умова непроста, але я погодилася. Для мене це був шанс довести й дідові, й самій собі, що я впораюся — і що моє захоплення варте того, щоб за нього боротися. 

*** 

 Я стою біля входу, переступаючи з ноги на ногу. Холодний вітер заповзає під пальто, а завтра ще й модуль... 

 Глянула на екран телефону: 17:35. Ну що ж, Владе, ти запізнився. Я вже збираюся йти геть, як поруч лунає голос: 

 — Авроро, ти чого тут мерзнеш? — Антон, мій одногрупник по курсах, зупиняється поруч. Хлопець він непоганий, творчий, але іноді надто нав’язливий. 

 — Чекаю на декого, — коротко відповідаю я, сподіваючись, що він піде далі. 

 — Давай я тебе підвезу? — Антон усміхається, явно не збираючись так просто здаватися. — Тут затори, автобуса до ночі не дочекаєшся. 

 Він починає щось захоплено розповідати про нову програму для візуалізації, активно жестикулюючи. Я киваю, крадькома позираючи на дорогу. У глибині душі стає прикро. Невже цей мажор реально просто «забив»? 

 Раптом з-за рогу вилітає чорний джип. Машину трохи заносить на засніженій дорозі, але водій вправно вирівнює її та різко гальмує прямо перед нами. 

 Двері відчиняються, і з салону вискакує Влад. Виглядає він так, ніби щойно пробіг марафон: волосся розпатлане, пальто розстебнуте, а очі палають адреналіном. 

 Він завмирає на мить, переводячи погляд з мене на Антона, який усе ще стоїть поруч зі мною. Обличчя Влада миттєво напружується. 

 — Встиг? — хрипло запитує він, ігноруючи мого одногрупника. 

 — Запізнився на п'ять хвилини, — я складаю руки на грудях, намагаючись приховати полегшення. — Я вже майже поїхала. Антон якраз пропонував підвезти. 

 Влад змірює Антона поглядом, яким чітко дає зрозуміти, що той тут зараз абсолютно зайвий. Хлопець ніяково кашляє. 

 — Ну, я тоді піду... До завтра, Авроро! 

 Щойно Антон відходить, Влад підходить ближче, м’яко бере мене за лікоть і тягне до машини. 

 — Це ще що за тип? — цідить він, відчиняючи мені дверцята. 

 — Просто одногрупник з курсів, — я не втримуюся від усмішки. — Він допоміг мені скоротати час, поки дехто порушував правила дорожнього руху. 

 Влад обходить машину, сідає за кермо й ще раз кидає погляд у дзеркало заднього виду на Антона. 

 — Антон, значить... — буркає він, натискаючи на газ. — Рима на це ім'я напрошується сама собою. Але оскільки сьогодні я джентльмен, то, мабуть, промовчу. 

 Я тихо сміюся, відкидаючись на сидіння:

— Ти ревнуєш? Ми навіть на побачення ще не доїхали. 

 — Я не ревную, — відрізає він, хоча його пальці міцно стискають кермо. — Я просто терпіти не можу конкуренцію. Навіть таку... сумнівну. 

 Він повертає голову до мене, і його погляд стає теплішим. 

 — Вибач, що затримався. На роботі був завал, телефон розрядився у найбільш невдалий момент. Я думав, що розіб’ю цю тачку, аби встигнути до того, як ти підеш. 

 Почути таку відвертість від зазвичай зухвалого Влада несподівано. Моє роздратування остаточно випаровується, залишаючи лише легку усмішку. 

 — Вважай, що тобі пощастило, — кажу я, дивлячись на засніжене місто за вікном. — Але більше не запізнюйся. 

 — Буде зроблено, Принцесо, — усміхається він.