Розділ 8

Влад 

 Величезний будинок на околиці міста зустрічає мене звичним теплом і запахом домашньої випічки — бабуся знову щось чаклує на кухні. Ось воно, моє «нове» життя. 

 Коли дід з бабусею вирішили переїхати зі столиці назад у рідні краї, я й подумати не міг, що вони потягнуть мене за собою. «На старості хочеться спокою, там, де коріння», — казав дід. Ага, спокою. З його-то темпом роботи спокій нам тільки сниться. 

 Ми розширили бізнес, відкрили тут філію, і тепер на мої плечі лягло все налаштування процесів. Дід контролює, бабуся опікується моїм раціоном, а я… я просто намагаюся не збожеволіти між завалами на роботі, парами в універі та сімейними вечерями. 

 — Владе, це ти? — лунає голос бабусі з вітальні. — Вечеря вже на столі! 

 — Я не голодний, ба! — кричу у відповідь, намагаючись швидше проскочити до сходів. 

 Заходжу у свою кімнату, жбурляю ключі на комод і нарешті скидаю це важке пальто. Звісно, я міг би жити окремо. Орендувати квартиру в центрі — справа кількох хвилин, гроші дозволяють. Але щойно уявлю, як повертаюся туди, де нікого немає і ніхто не чекає… стає якось не по собі. Мені подобається, що вдома завжди хтось є, подобається бабусина турбота й навіть дідові вічні настанови — це дає відчуття, що ти не один у цьому світі. 

 Але в цій затишній стабільності я й не помітив, як зациклився: універ, офіс, дім, знову офіс. Наче все ідеально, повний набір "успішного успіху": свобода, власна машина, гроші, які я реально сам заробляю, а не випрошую у сім'ї, увага дівчат... Скаржитися ні на що, живи й радій. Проте щоразу, коли я зачиняю двері своєї кімнати, починаю відчувати якусь дивну порожнечу. Наче я біжу марафон, а фінішна пряма постійно відсувається, і в цій ідилії мені катастрофічно не вистачає справжнього драйву. 

 — Треба щось змінювати, — бурчу собі під ніс, завалюючись на ліжко. 

 Ціла субота в офісі серед паперів — не зовсім те, про що я мріяв, але дід витискає з мене всі соки, поки ми запускаємо цю філію. Дістаю телефон і погляд одразу падає на останній діалог. Аврора. Ось де мій справжній виклик. 

 Перечитую своє вчорашнє повідомлення про наш поцілунок і обіцянку повторити його на побаченні. Вона так і не відповіла. Мовчить уже добу, і це починає напружувати. 

 Треба діяти, поки моя «принцеса» остаточно не передумала. Аврора — дівчина серйозна, відповідальна, і я вже зрозумів: якщо вона дала слово, то триматиметься за нього до останнього. Але вона також і капризна. Напевно, прокинулася сьогодні вранці, згадала наш поцілунок, злякалася власних емоцій і тепер по цеглинці вибудовує навколо себе нову стіну. Тому треба бити першим, не даючи їй шансу ввімкнути «задню». 

 Вирішую призначити побачення на понеділок — так у неї залишиться зовсім мало часу, щоб накрутити себе або знайти тисячу причин не прийти. Чим менше часу в неї на роздуми, тим краще для мене. 

 «У понеділок о п'ятій вечора я за тобою заїду. Адресу я тепер знаю, так що відмова не приймається!» 

 Чекаю хвилину, другу. Мовчання. Невже номер дала неправильний? Та ні, вона не з таких. Вона б прямо в очі сказала «йди лісом», якби не хотіла. Нарешті — вібрація. 

 «О п'ятій не можу». 

 Вирішила мене позлити? Чи просто ціну собі набиває? Хоча навряд чи — вона надто прямолінійна для таких ігор. 

 «Чому?» — пишу коротко. 

 «У мене курси». 

 Очманіти. Поки інші дівчата думають, у який клуб піти, моя принцеса по курсах бігає. Це стає ще цікавіше. 

 «Адресу напиши», — не збираюсь відступати ні на крок. 

 «Давай в інший раз», — прилітає відповідь. 

 «АДРЕСА!!!» — друкую я, вже відчуваючи, як закипає азарт. Якщо вона думає, що я так просто відступлю — вона мене зовсім не знає. Я наполегливий, упертий і непробивний. Я можу припертися до неї додому прямо на вечерю до її суворого діда, і мені байдуже на наслідки. 

 «Садова, 5» — здається вона. 

 «О котрій годині ти будеш вільна?» 

 «Тобі не набридло?» 

 «А тобі?» — посміхаюся екрану. 

 «О пів на шосту буду біля входу. Запізнишся хоч на хвилину — вважатимемо, що побачення відбулося. Вдалого вечора!» 

 — Запізнюсь? Я? — хмикаю, задоволено розглядаючи екран. — Не на того напала. 

 Ця дівчинка реально має характер, і це заводить куди сильніше, ніж чергова лялька, що погоджується на все з першого слова. Правильна дівчинка і поганий хлопець — старий як світ сценарій, але саме зараз він здається мені найцікавішою грою, в яку я коли-небудь грав. 

 «Добраніч, принцесо!» 

 Тільки-но я збираюся вимкнути світло і нарешті заплющити очі, як у двері впевнено стукають. Я навіть не встигаю відповісти, як на порозі з’являється дід. Ну звісно, кому ж ще не спиться об одинадцятій вечора? Він виглядає так, ніби робочий день у нього щойно розпочався: зібраний, у сорочці, з цим своїм вічним діловим виглядом. 

 — Не спиш? — запитує він, хоча це швидше твердження, ніж запитання. — Завтра вранці я їду до Києва. 

 Я різко сідаю на ліжку. 

 — Щось трапилося? 

 — У понеділок важлива зустріч з акціонерами, — рапортує дід, наче на доповіді перед радою директорів. — Мене не буде три дні, Владе. Впораєшся сам? 

 — Впораюся, — зітхаю, хоча всередині все протестує. Моє побачення з Принцесою щойно опинилося під серйозною загрозою. 

 Дід не любить слів «можливо» чи «спробую». Він терпіти не може скигліїв і компромісів. У нього все має бути за стандартами, чітко і вчасно. 

 Наступні два дні я буквально живу в офісі. Купа паперів, завали, які дід «забув» розгребти перед від’їздом, нескінченні дзвінки. Я навіть пообідати не встигаю — просто ковтаю каву одну за одною. 

*** 

 Понеділок. Вечір. Я завалений звітами так, що не бачу власного столу. Кава в чашці давно охолола, перетворившись на якусь підозрілу рідину, але мені не до того — я намагаюся звести докупи цифри в новому контракті, де дід явно щось намудрив перед від’їздом. 

 Я був упевнений, що все під контролем. Поставив собі нагадування на телефоні на п'яту вечора, щоб встигти вчасно заїхати за своєю Принцесою. Тоді на екрані ще світилося відсотків п’ятнадцять, тож я був спокійний. Але в якийсь момент, поки я шукав помилку в розрахунках, телефон просто здох і вимкнувся без попередження.