Розділ 7

Аврора 

 Я зачиняю за собою важкі дубові двері, і ревіння двигуна Владового джипа нарешті стихає, залишаючись десь там, за межами будинку. 

 У передпокої пахне звичним затишком — бабусиним улюбленим лемонграсом і ледь відчутними нотками дорогого дідового тютюну. 

 Славік уже встиг затягнути валізи й тепер спокійно вішає дідове пальто. Коли я намагаюся проскочити повз нього до сходів, він на мить завмирає, розглядаючи моє розпатлане волосся і припухлі губи. У його погляді пробігає стільки іронії, що мені хочеться провалитися крізь землю просто на цьому килимку. 

 — Авроро, я б на твоєму місці спочатку зачіску поправив, а вже потім до діда йшов, — тихо каже він, забираючи в мене з рук блакитний німб. — Бо боюся, що не тільки я здогадаюся, чим ви там останню хвилину в машині займалися. 

 — Ой, Славіку, не починай, — бурчу я, відчуваючи, як щоки починають палати. — Це просто одногрупник. Виручив, бо таксі не було. 

 — Ну-ну, — киває він, розвертаючись до кухні. — Чай на столі, за рецептом Анни Аркадіївни. А Всеволод Святославович уже в кабінеті — намагається обійти твою заборону на роботу.  

 Я зітхаю. Звісно. Тільки переступив поріг — і вже за папери. 

 Я рішуче прямую на другий поверх. 

*** 

 — І навіть не спитаєш, хто він такий? — заходжу до кабінету саме в той момент, коли дід включає ноутбук. 

 — А треба? — він втикається в якісь роздруківки, навіть не дивлячись у мій бік. — Сама розповіси, коли прийде час. 

 — Вистачить працювати! — я підходжу ближче і кладу руку на кришку ноутбука. — Тобі Олег Миколайович що казав? Треба більше відпочивати. 

 — Не будь занудою, Авроро, — відмахується він. — Дай хоч пошту перевірити, поки твоя бабуся не зателефонувала з допитом. 

 Анна Аркадіївна — єдина людина, якої дід по-справжньому побоюється. Якби вона зараз була вдома, вона б уже змусила його випити заспокійливого і вклала б спати. 

 — Тоді я дзвоню Олегові Миколайовичу, — я демонстративно витягаю телефон і шукаю номер нашого кардіолога. 

 Дід завмирає. Він знає, що я не жартую. Олег Миколайович — людина серйозна, майстер серцевих справ і, що найгірше для діда, за сумісництвом племінник моєї бабусі. Взагалі-то він мій дядько, але я якось само собою звикла називати його на ім'я та по батькові. Це дід колись прищепив: він завжди ставав таким «чемним», коли дядько Олег намагався його лікувати, і іронічно відповідав «Добре, Олегу Миколайовичу, як скажете!». 

 Звільнити його не вийде, та дід і не збирався, бо той справжній професіонал. Проте цей родинний зв'язок робить його абсолютно некерованим. Олег Миколайович ще після минулого разу попередив: наступний напад — і він особисто зачинить діда в санаторії місяці на три. Без права на дзвінки та інтернет. А якщо дід почне пручатися, просто набере бабусю і детально розповість про всі його «подвиги» та ігнорування ліків. Дід тоді ревів як поранений звір, але наш родич — кремінь, його погрозами не візьмеш. 

 — Удар нижче пояса! — дід примружується, кидаючи документи на стіл. 

 — Ти по-іншому просто не розумієш, — усміхаюся я у відповідь. 

 — Гаразд, твоя взяла, — він зітхає і відкидається на спинку крісла. — Закриваю. Все одно скоро Аня з Парижа має зателефонувати — знову почне допитувати, чи я поїв, чи не перевтомився. Без неї в цьому домі суцільний хаос. 

 Він нарешті уважно дивиться на мене, і його погляд зупиняється на моєму обличчі. 

 — Знаєш, чому в тебе досі немає хлопця? — раптом запитує він, складаючи руки на грудях. 

 — Знаю, — киваю я. — Тому що ти всіх потенційних кандидатів розганяєш ще на під’їзді до воріт. 

 — Ні. Тому що ти — зануда! — дід сміється, але з місця таки піднімається. — Повчаєш мене, як маленького. 

 — Я дзвоню? — знову піднімаю телефон, бо знаю цього старого впертюха. Зараз відправить мене спати, а сам до ранку сидітиме над звітами. 

 — Ще й зрадниця, — скривдженим голосом вимовляє він, прямуючи до виходу. — Йду спати! Тільки припини погрожувати мені лікарями. 

 — Якщо я дізнаюся, що світло в кабінеті горіло до другої ночі, — спеціально роблю паузу, щоб він перейнявся моментом, — завтра організую тобі ВІП-палату з видом на засніжені туї! 

 Ми виходимо в коридор. Дід зупиняється біля сходів. 

 — Ти так і не розказала, хто він тобі. 

 — Знайомий, — уникаю прямої відповіді. 

 — І він тобі подобається? — дід зупиняється на передостанній сходинці. 

 Я відчуваю, що щоки починають пекти. 

 — Ні, — відповідаю майже чесно. Бо я справді не знаю. 

 Влад — нахабний, наполегливий і рідкісний ловелас, про якого в універі легенди ходять. Я не з тих дівчат, що ведуться на «Ей, крихітко, покатаємось?». Але те, як він поводився при дідусеві... це збиває з пантелику. 

 — Не вигадуй, — дід усміхається своєю «фірмовою» посмішкою. — Подобається він тобі. Собі хоч не бреши. Хлопець нормальний. Не з тих пустих мажорів, що тільки тачками хваляться. Видно, що має потенціал, я таке відразу бачу. Далеко піде, якщо дурниць не наробить. 

 — Тобто ти не проти? — питання вилітає само собою, перш ніж я встигаю його прикусити. 

 — Не проти, — спокійно відповідає дід, заходячи до своєї спальні. — Добраніч, занудо. 

 Я залишаюся стояти на сходах. Це взагалі як розуміти? Людина, яка раніше критикувала кожен мій подих у бік чоловічої статі, дає «добро» після двадцяти хвилин поїздки в машині? Може, це в них якась чоловіча солідарність? Чи дід побачив у Владові те, чого я поки не бачу? 

 — Нісенітниця якась, — фиркаю я і йду до своєї кімнати. 

 Зачиняю двері, кидаю сумку на стілець і підходжу до дзеркала. Макіяж трошки розмазався, волосся розтріпане, очі блищать... 

 Я тільки беру в руки бутилочку з міцелярною водою, як у кишені вібрує телефон. 

 Серце робить зайвий оберт. Я дістаю мобільний. Вхідне повідомлення. 

 «Досі відчуваю твій поцілунок на губах. Маю намір повторити це на нашому побаченні, так що готуйся. Солодких снів, Принцесо».