Розділ 6

Влад 

 Дід у Принцеси класний. Одразу видно, що з моїм вони б точно знайшли спільну мову — обом на пенсії спокійно не сидиться. Мій теж вічно в русі, ще й мене за собою потягнув до цього міста, бо «справи самі себе не зроблять». Батьки в столиці залишилися, а я тепер тут — майбутній спадкоємець, якого старий вирішив особисто вимуштрувати. 

 «Мати твоя тільки гроші тринькати вміє, — бурчав дід щоразу, коли мова заходила про спадок. — А батько твій обрав свої бляшанки замість того, щоб стати мені правою рукою. Свій бізнес йому, бачте, важливіший за мій. Тому вся надія тільки на тебе, Владе». 

 Чесно кажучи, я батька чудово розумів. У нього своя мережа салонів і сервісів, він сам себе зробив і в бізнес тестя лізти не хотів принципово. А мати... ну, мати просто любить гарне життя без зайвого клопоту. Тож я опинився між двох вогнів: бізнесом діда і татовим небажанням мати з цим нічого спільного. 

 — Втомився як коняка, — голос Всеволода Святославовича з заднього сидіння вириває мене з думок. Він відкидається на спинку, важко зітхаючи. — Цей Лондон усі соки вичавив. 

 — Настав час тобі вже зав’язувати з цими відрядженнями, діду, — м'яко каже Аврора. 

 Старий лише відмахується, а тоді раптом перемикається на мене: 

 — Слухай, хлопче, як ти її занудство терпиш? Вона ж своїми повчаннями мертвого дістане. Правда, Славіку? 

 Славік, який сидить поруч із ним, лише ледь помітно всміхається, дивлячись у вікно: 

 — Вона просто турбується про вас, Всеволоде Святославовичу. А щодо характеру... то вона ж ваша копія. Один в один. 

 — Ще чого! — обурюється дід, хоча в голосі проскакує приховане задоволення. — У мене — це принциповість і життєвий досвід, а в неї — звичайна дівоча впертість. Нічого спільного. Абсолютно! 

 Боковим зором бачу, як Принцеса закушує губу. Нервує. Куди поділася та зухвала дівчина, яка буквально ще пів години тому ставила мені умови. Зараз — справжній ангел. Навіть щоки, здається, порозовіли. 

 — Зі мною вона начебто не занудствує, — усміхаюся я, ловлячи її сердитий погляд у дзеркалі. — Скоріше, тримає в тонусі. 

 — Он як, — дід хмикає, оцінюючи мою відповідь, а тоді несподівано видає: — А взагалі, як вона тобі? Правда ж гарна дівчина? От якби ще характер простіший був, ціни б не було. 

 Аврора миттєво кам'яніє і повертається до нього: 

 — Діду! Ти можеш не чіплятися до людини? Влад за кермом, не відволікай його своїми дурницями! 

 — Та хто чіпляється? — дід розводить руками. — Я просто запитав. Що, вже й похвалити онуку не можна? 

 — Я тебе колись приб’ю, — зітхає Принцеса, складаючи руки на грудях. 

 Ми якраз під'їжджаємо до розв'язки. Сніг валить так, що двірники ледве встигають. 

 — Владе, бери лівіше, — спокійно втручається Славік, вчасно гасячи їхню суперечку. — Там траса краща, менше шансів, що занесе. 

 Я слухняно кручу кермо. Машина впевнено їде по снігу. 

 До речі, а куди нам взагалі їхати? Сів за кермо, поїхав, а адреси Аврори так і не знаю. Як і номера телефону чи будь-яких інших подробиць, які мені точно не завадить дізнатися. 

 Але це я ще встигну. А от щодо адреси — тут вирішувати треба прямо зараз, поки ми взагалі не звернули не туди. 

 Принцеса тим часом демонстративно втуплюється в бічне скло, вдаючи, ніби мене в салоні авто взагалі немає. Старанно ігнорує, наче я просто безкоштовний додаток до машини. Мене це починає зачіпати: ми щойно в клубі ледь не іскри висікали, а тепер я для неї — пусте місце? 

 Треба терміново нагадати про себе. 

 Опускаю праву руку на її коліно й злегка стискаю пальці. Ефект миттєвий. 

 Якби не дід на задньому сидінні, Аврора б мене вже, мабуть, прибила. А так вона лише здригається, кидає в мій бік злий погляд і кивком запитує: «Ти офігів?». 

 — Адреса!  — вимовляю я одними губами, не відриваючись від дороги. 

 Вона закочує очі, але пошепки відповідає: 

 — Наступне перехрестя праворуч. 

 Ми нарешті звертаємо в їхній район. Будинки тут солідні. 

 — Далі куди? — питаю я тихо. 

 — Праворуч, біля високих туй, — пошепки відповідає Аврора, щоб дід не почув. Але Всеволод Святославович уже зайнятий — свариться з кимось по телефоні, розмахуючи вільною рукою. 

 Коли я паркуюся, дід нарешті відкладає мобільний. 

 — Бездарі! Нічого самі вирішити не можуть! Дякую, Владе, виручив, – тисне мою руку. 

 Він виходить з машини сам, відмовившись від допомоги, а Славік, кивнувши мені на прощання, йде забирати валізи. Аврора теж рветься до дверей, але я встигаю перехопити її за руку. 

 — Я буду через хвилину! — кричить вона дідові, коли той уже заходить на подвір'я. 

 — Не забудь запросити хлопця на вечерю! — долинає відповідь Всеволода Святославовича. 

 Двері будинку зачиняються, і ми залишаємося вдвох. У салоні миттєво стає тісно. Гріх не скористатися таким моментом. 

 — Ну то що, — усміхаюся я, — як щодо вечері? Дід же чітко сказав. 

 — Обійдешся, — бурчить Аврора й намагається висмикнути руку. 

 — Та розслабся, Принцесо, — примирливо хмикаю я. — Я й сам сьогодні вже ніякий, тому вечеря почекає. Але просто так я тебе не відпущу. 

 Різко тягну Аврору до себе, притримуючи за потилицю, і нарешті накриваю її губи поцілунком. Вона на секунду завмирає, а потім видихає, перестаючи чинити опір. 

 Чорт, як же не хочеться її відпускати. Може, заблокувати двері й просто поїхати з нею кудись подалі? 

 Але я тримаю слово. Репутація ловеласа ітак мені життя псує, не варто робити гірше. 

 — З тебе номер телефону, — відриваюся першим, хоча продовжую тримати її обличчя в долонях. — Бо культурна програма на побачення сама себе не організує. 

 — Я сподівалася, що ти передумаєш, — шепоче вона, дивлячись мені в очі. 

 — Навіть не мрій. Диктуй. 

 Вона важко зітхає, але таки називає ці заповітні десять цифр. Я швидко вбиваю їх у телефон.