Розділ 5

Аврора

 Дідусь стоїть біля головного входу, щільно загорнувшись у важке кашемірове пальто. А поруч, засунувши руки в кишені куртки та байдуже спостерігаючи за снігом, переминається з ноги на ногу Славік. 

 Славік — не просто помічник діда, а фактично частина нашої сім'ї. Він з нами відтоді, як я себе пам'ятаю. Коли батьків не стало, саме він возив мене в дитсадок, а потім до школи, іноді таємно купував заборонені солодощі, поки дід вимагав «суворої дисципліни та правильного харчування». І головне — Славік завжди знає, коли краще промовчати, а коли відповісти так, що навіть у діда зникає бажання сперечатися. 

 Тут немає тільки одного члена нашої невеличкої сім'ї — моєї бабусі, Анни Аркадіївни. Вона нарешті втілила свою давню мрію і полетіла з подругами в тур Європою. Дід роками відмахувався від її пропозицій, мовляв, «Які подорожі, Аню, у мене справи!», тож вона просто зібрала валізу і вирушила без нього. Тепер Сева (як вона його називає, коли вони не сваряться) змушений сам розгрібати побут і чекати онуку біля аеропорту.  

 Влад гальмує джип майже біля самого входу. Крізь скло машини бачу, як дід поглядає на годинник і невдоволено підтискає губи. 

 Запізнилася. Зараз мені точно влетить. 

 Я вилітаю з салону, на ходу загортаючись пальто. 

 — Дідусю, вибач! Там на дорогах просто пекло, таксі взагалі нереально викликати... — підбігаю до нього, морально готуючись до оборони. 

 Дід спершу підозріло коситься на джип, з якого я вискочила, а тоді переводить погляд на мене. Його брови миттєво злітають вгору, а очі звужуються в нерозумінні. 

 — Авроро? Це що ще за маскарад? — він невдоволено смикає комір пальта, карбуючи кожне слово. — Славіку, ти глянь на неї. Це зараз так модно родичів зустрічати? 

 Я розгублено кліпаю очима, переводячи погляд з діда на Славіка. Який ще маскарад? Я ж у пальті, ніби все як завжди... Тільки секунду тому з машини вибігла. Що не так? 

 — Не бачу нічого дивного, Всеволоде Святославовичу, — спокійно зауважує Славік, нарешті витягнувши руки з кишень. Його погляд ковзає кудись вище мого чола, а в кутиках очей з'являються ледь помітні зморшки — видно, що він ледве стримує усмішку. — Просто до нас серед ночі справжній ангел з небес спустився. 

 Ангел? Тільки тут до мене доходить... 

 Блакитний німб! Той клятий пластиковий обруч, який я в поспіху просто не помітила, все ще в мене на голові. Крила я, на щастя, відчіпила ще в клубі, бо вони б і під пальто не влізли, і в салоні машини я б з ними точно не розвернулася. А от про німб я навіть не згадала. 

 Я поспішно зриваю цей дурний аксесуар з голови, відчуваючи, як щоки починають палати. Але раптом згадую, що я тут не сама. Разом зі мною ще ж Влад приїхав. І якщо до мого німба у діда виникли питання, то я боюся навіть уявити, що буде, коли Всеволод Святославович розгледить демонські роги, які мажор теж забув зняти, та ще й цю червону зірку навколо ока. До нього питань явно буде значно більше... 

 — Ну вибач, чесно, — бурмочу, ховаючи обруч у кишеню пальта. 

 Зізнатися прямо, що я пішла тусити в клуб, прекрасно знаючи про його сьогоднішній приліт, язик не повертається. Соромно. Дід такого легковажного ставлення терпіти не може, тому доводиться викручуватися: 

 — В університеті просто була тематична вечірка, я закрутилася й геть про час забула... 

 Глухий стукіт дверей джипа змушує мене затнутися. Сніг позаду починає рипіти— значить Влад усе-таки вирішив не чекати в машині, а підійти до нас. 

 — Добрий вечір, — лунає спокійний голос Влада за моєю спиною. 

 Дід переводить погляд через моє плече. Його брови злітають ще вище, погляд чіпляється за роги та червону зірку на оці. 

 — А це ще що за чудо в пір’ї... тобто, в рогах? — дід не приховує скепсису. — Ти де цього Люцифера відкопала, Авроро? 

 — Це Влад, мій одногрупник, — поспіхом вставляю я, поки дід не вигадав ще якесь прізвисько. — Він мене підвіз, бо мою машину на парковці замело снігом. 

 Влад анітрохи не ніяковіє від такого прийому. Робить крок уперед і незворушно простягає руку для знайомства: 

 — Владислав Колесник. 

 Дід, трохи повагавшись, знімає рукавичку і тисне її у відповідь: 

​ — Всеволод Святославович. 

​ — Приємно познайомитися, — абсолютно спокійно видає Влад, ніби стояти вночі біля аеропорту з рогами на голові — звична справа. 

 — Взаємно, — бурчить дід, хоча підозри в його голосі менше не стає. — Дякую, звісно, що не залишив мою онуку замерзати. Але вигляд у вас обох... специфічний. У вас, студентів, тепер такий дрес-код чи що? Славіку, ти бачив таке? 

 — Нова мода, мабуть, Всеволоде Святославовичу, — відгукується Славік, ліниво ковзнувши по нас поглядом. Було помітно, що джип Влада цікавить його значно більше, ніж увесь цей наш «маскарад». 

 Влад, не чекаючи запитань, мовчки натискає на кнопку брелока, і багажник плавно повзе вгору. Славік лише ледь помітно киває і впевнено закидає туди важку валізу. 

 — Зараз головне — додому доповзти, поки трасу остаточно не перекрили, — додає він, струшуючи сніг із рукава. — Ви ж знаєте, яка там ситуація біля розв'язки. 

 — Як долетів, діду? — питаю на ходу, поки ми прямуємо до машини. 

 — Терпимо, — відмахується дід. — Під кінець якраз заснув, коли знижуватись почали. Славік каже, що я навіть посадку проспав. Правда? 

 — Було діло, — киває той, відчиняючи дідові дверцята. — Ви так хропіли, що стюардеса боялася підійти розбудити. 

 Влад намагається допомогти дідові сісти, але той лише рукою махає. 

 — Сам упораюся, не старий ще. Славіку, сідай назад, будеш мені звіти за тиждень переказувати. А ти, Авроро, — він тицяє пальцем у бік переднього сидіння, — давай до свого «рятівника». І пристебнися нормально. 

 Дід залазить у салон і гримає дверима. Я залишаюся стояти на снігу, розгублено кліпаючи очима. Славік підморгує мені, проходячи повз, і теж сідає назад. Це дивно. Дід зазвичай не такий ліберальний до моїх знайомих чоловічої статі.