Розділ 4

Аврора 

 — У мене таке відчуття, що й це, — киваю у бік свого засипаного авто, — теж організував ти. 

 — Цікаво, коли б я встиг? — усміхається Влад, і зараз, із цією червоною зіркою навколо ока та в променях вуличного ліхтаря, він реально нагадує Сульфуса. Нахабного, впевненого у своїй перемозі демона, який щойно загнав ангела в пастку. Прямо так і прагне зачепити сильніше, змусити визнати поразку. Демон! Справжнісінький! 

 — Ти й не на таке здатний, — хмикаю у відповідь, на що мій співрозмовник лише піднімає обидві брови вгору, поправляючи комір свого чорного пальта. 

 — Взагалі-то, я весь час був із тобою, — хмикає він, нахабно дивлячись мені в очі. — У мене цілий клуб свідків, які, до речі, буквально кілька хвилин тому спостерігали за нашим пристрасним поцілунком. 

 — Ти ще оголошення на вході повісь, — відрізаю, відчуваючи, як щоки знову починають палати. — Для тих, хто раптом пропустив. 

 — Так ми їдемо чи ні, Принцесо? 

 Бачу по очах, що злиться. Чого-чого, а такої відсічі після всього, що сталося, він точно не очікував. Та й мені не завадило б зменшити оберти, якщо я не хочу до аеропорту пішки добиратись. 

 — Я думала, що ти мою машину з кучугури витягнеш...— бурчу, переводячи погляд на свою бідолашну «Ауді». 

 — Серйозно? І як я по-твоєму мав би це зробити? — він виглядає щиро здивованим моєю наївністю. 

 Справді, я щось не подумала. Поки він буде витягати, я можу ще когось зачепити ненароком. Та й одній, якщо чесно, якось страшно їхати в таку негоду. Як я б не вимахувалась перед ним, а без його допомоги мені не обійтися. Доведеться погоджуватися на його умови, якими б вони не були. 

 — Ти так і не сказав, що хочеш натомість, — я вперто стою на місці, чекаючи, поки цей мажор озвучить своє «бажання». Хоча воно й так у нього на лобі великими літерами написане, та все ж... Хочеться почути це вголос. 

 — Потім дізнаєшся, — Влад натискає на брелок, і величезний чорний джип неподалік блимає фарами, прорізаючи темряву. 

 — І як ти збираєшся звідси виїжджати? — Я різко видихаю хмаринкою пари, і слухняно йду за своїм «рятівником». 

 — Мовчки, — кидає мажор у відповідь і відчиняє мені передні пасажирські двері. Салон зустрічає приємним теплом і запахом дорогої шкіри. — Заодно поясню, як корисно дивитися прогноз перед тим, як виїжджати в снігопад. 

 І тут мене підколов! Ну, треба ж, «принц на білому коні» вишукався. Тобто, на чорному джипі. 

 Ні, звичайно ж, він красивий. Навіть дуже. А весь цей антураж — безглузда зірка, зухвалий погляд, нахабна усмішка — тільки додає йому шарму. Такі дівчатам подобаються. Ще й великий рахунок у банку, власне авто — просто ідеальний хлопець. Але мені і своїх рахунків вистачає. А ось стати черговим трофеєм у списку перемог Влада Колесника я точно не хочу. І поки він обходить автомобіль спереду, я намагаюся знайти вихід з цієї дурної ситуації з мінімальними втратами для власної гордості. 

 — І куди прямуємо? — Влад застрибує за кермо, миттєво вмикаючи двигун. Потужний гуркіт заповнює салон. Двірники, на відміну від моїх, зі снігом справляються одним махом. 

 Він тисне на газ, машина кілька разів буксує, але впевнено виїжджає з парковки. Так і я б змогла, якби машина була відповідна! 

 Поки мовчу, хай спершу на нормальну трасу виїде, де хоч трохи розчищено. Бо як би мого рятівника інфаркт не вхопив, коли він дізнається кінцеву точку нашого маршруту. 

 — Зараз треба повернути ліворуч, — уникаю прямої відповіді, коли ми виїжджаємо на дорогу. Влад хмикає, але все ж таки повертає кермо. 

 — А далі? 

 — В аеропорт, — зітхаю, навіть очі заплющую, очікуючи на емоційний вибух, який не змушує себе довго чекати. Влад миттєво викрикує, ледве не тиснучи на гальма: 

 — Куди?! Ти жартуєш? 

 — Ти сам запропонував допомогу, — у моєму голосі спокій і тільки спокій, хоча всередині все тремтить. А то ще висадить мене прямо посеред кучугур. — Мені треба зустріти діда з відрядження. Це терміново. 

 — Очманіти! — Влад вимовляє по складах, хитаючи головою. Його зірка під оком кумедно зморщується. — І як ти збиралася сама туди доїхати у таку погоду? Ти взагалі бачила, що на дорогах коїться? 

 — Годину тому стільки снігу ще не було, — сумно зітхаю, розуміючи, що хлопець має рацію. Я просто недооцінила погоду. 

 Діду я зателефонувати не можу, поки він у небі. Баран упертий, терпіти не може приватні перельоти. Каже, що в порожньому літаку йому нудно, а в звичайних рейсах «відчувається життя». І найголовніше — він має свій особливий ритуал: каже, що найкраще спиться саме під гул двигунів наприкінці рейсу, коли літак уже починає знижуватися. Тому поки він там спокійно додивляється черговий сон у своєму зручному кріслі, я тут маю ризикувати життям. Просто тому, що дідусеві захотілося «бути ближче до народу». 

 — Тоді тариф подвоюється, — заявляє Влад, і я тільки відкриваю рота, щоб обуритися, як тут же прилітає: — Ану, Принцесо, пристебнися! Бігом! 

 Він і сам дуже швидко замикає ремінь безпеки. Я переводжу погляд у лобове скло і ледве не кричу. 

 — О, Боже! — влипаю в сидіння і заплющую очі, бо попереду, на слизькій дорозі, заносить спочатку одну машину, потім іншу. Починається справжній хаос. 

 Господи, хоч би живою добратися до того аеропорту! Ми зараз точно розіб'ємось. 

 — Тримайся! — кричить Влад. Він діє миттєво: крутить кермо ліворуч, майстерно уникаючи зіткнення, і ми вилітаємо на зустрічну смугу. 

 Я б так швидко не зреагувала, а мажор дуже впевнено керує цим танком. Добре, що зустрічних машин немає — в таку негоду всі мудрі люди сидять по домах, а не як ми. Інакше боюся уявити, що сталося б. 

 Машину трохи заносить, серце завмирає, але Влад утримує керування. Він вирівнює джип, а потім знову тисне на газ, повертаючись на свою смугу. Все відбувається за лічені секунди. 

 — Злякалася? — усміхається він, періодично косячись у мій бік. В його очах знову з'являється азарт. Але мені ось точно не до сміху. Серце ледь не вистрибує з грудей. Та й дихати важко, як я не намагаюся прийти до тями і хоч трохи заспокоїтися.