Розділ 2

Влад                                                                  

 — Не зрозумів. А вона що тут робить? 

 Питання ставлю швидше самому собі, ніж Назару, який стоїть поруч. Ми якраз вилізли з машини, коли на парковку «Фенікса» заїхала знайома біла «Ауді». Я спостерігаю, як дівчата виходять із салону і чомусь невпевнено завмирають біля входу. Навіть зі спини, під світлом неонових вивісок, я впізнаю цей силует. Аврора. 

 Передумали йти до клубу? Ну ні, Принцесо, сьогодні ти так просто не втечеш. Сама йде мені в руки, а в універі таку недоторканну з себе корчила, що аж зуби зводило. 

 — О, твоя Снігова королева завітала! — Назар усміхається, спокійно спостерігаючи за дівчатами. На відміну від мене, він виглядає розслабленим. Поки я закипаю від одного її вигляду, він просто дістає телефон, паралельно підморгуючи якісь брюнетці, що проходить повз. 

 — Це ти про кого? — повертаюся до нього, хоч і так знаю відповідь. 

 — Наша незрівнянна Авророчка! — каже Назар. — Прикинь, другий рік поспіль усіх відшиває. Скільки пацанів з універу до неї вже підкатували, а вона — нуль емоцій. Просто непробивна. 

 — Пікапери, блін, — бурчу я і відвертаюся, спостерігаючи, як дівчата заходять до «Фенікса». 

 — Та кинь, Влад. Весь університет бачить, як ти навколо неї кружляєш. Тільки от вона — не твій варіант «на одну ніч». Навіть не намагайся діяти своїми стандартними методами, не спрацює. 

 — Побачимо, — кидаю у відповідь. 

 Настрій дивний. Чесно кажучи, сьогодні я ледве на ногах тримаюся. Весь день просидів у кабінеті діда, розгрібаючи звіти та папери. Хотів уже придумати якусь відмазку для Назара і по-тихому звалити додому, щоб просто вирубитися на ліжку, але зараз... плани змінились. 

 — Гаразд, ідемо всередину, бо я вже замерз, — кидаю другу і прямую до дверей. 

 Пофіг, нехай Назар лишається на вулиці, якщо йому так подобається, а я не хочу випускати з поля зору одну дуже вперту блондинку. Ще кілька «бажаючих» познайомитися вона, може, й відшиє, але я хочу особисто переконатися, що біля неї не крутиться ніхто зайвий. 

 На вході нас відразу беруть в оберт. Мені вручають бордові роги та такі ж темні крила. Коли візажистка вже заносить пензлик, щоб намалювати мені на щоці стандартну блискавку, я помічаю Аврору. Блакитний німб, крила... 

 В пам'яті миттєво спливає мультик, який мене колись змушувала дивитися двоюрідна сестра. «Друзі ангелів». Тоді я плювався, а зараз... 

 — Намалюй мені червону зірку навколо лівого ока, — перериваю дівчину-візажиста. 

 Вона здивовано кліпає, але слухняно змінює ескіз. Демон Сульфус, так демон Сульфус. Сьогодні я гратиму за правилами Принцеси. 

 Я проходжу повз неї в залі, лише кидаю косий погляд. Вона навіть не здригнулася. Взагалі нуль уваги. 

 «Добре, Принцесо, 1:0 на твою користь», — подумки усміхаюся, пробираючись крізь натовп. 

 В залі панує хаос: німби, роги, софіти. Раптом чую голос ведучого. Це Костя, наш одногрупник, який уже пів року нав'язливо намагається втертися в довіру до мене та Назара, сподіваючись на «корисні знайомства». 

 — Тож не будемо зволікати – настав час обирати Короля та Королеву нашого сьогоднішнього вечора! — горланить Костя. 

 Ідіотизм, але мені це на руку. План народжується миттєво. 

 — Костя, йди-но сюди, — перехоплюю його біля сцени. 

 — О, Влад! — він аж сяє, мабуть, уже уявив нас найкращими друзями. — Слухай, ти в топі! Ви з Князевичем сьогодні точно будете в лідерах. Дівчата просто в захваті від твого образу. 

 — Мені треба, щоб перемогла одна конкретна дівчина, — дістаю з кишені тисячну купюру і непомітно вкладаю йому в руку. — Аврора Шевченко. 

 — Шевченко? Снігова королева? — Костя кривиться, але гроші ховає миттєво. — Ти впевнений? Вона ж навіть на танцпол не вийшла. 

 — Роби, що кажу, — дивлюся йому прямо в очі, не залишаючи місця для суперечок. 

 — Зрозумів, друже! Тільки заради тебе! — Костя підморгує і біжить назад до мікрофона. 

 А я починаю пробиратися до барної стійки. 

 Аврора справді сидить там, на високому стільці. Вона виглядає такою чужою в цьому натовпі, такою правильною. Не вішається на шию, не тусить, не влипає в халепи. Гарна дівчинка. Вихована. І я — поганий хлопчик. Ідеальна пара, хіба ні? 

 — Мені щось безалкогольне! Можна мохіто, — чую її голос. 

 Вона вмостилася за барною стійкою на високий стілець. Це точно доля. Я нахиляюсь прямо до її вуха, ігноруючи все, що було до цього, і тихо питаю: 

 – Не тисне німб, Принцесо? 

 Аврора здригається, але п'є коктейль через трубочку, навіть не дивлячись на мене. Це виглядає дратівливо привабливо. Вона проводить язиком по губах, злизуючи краплю, і я ледве стримуюся, щоб не зробити це замість неї. 

 — Потанцюємо? — йду в атаку. 

 — Я не танцюю, — відрізає вона, продовжуючи ігнорувати мою присутність. 

 Я вже збирався щось додати, але тут Костя видає свій фінальний акорд: 

 — Увага! Король та королева обрані! Влад Колесник і Аврора Шевченко! Просимо на сцену! 

 Все, Принцесо, ти попалася. Проти натовпу не попреш. 

 — Вітаю, — вимовляю з переможною усмішкою, бачачи, як вона закипає. 

 Погляд у неї такий, ніби вона зараз застромить мені барну ложку в око. А Костя добиває зал: 

 — Ну, і ми всі чекаємо на королівський поцілунок! 

 Ой, що зараз буде...