Розділ 1

Аврора 

 — Якщо я запізнюся хоч на хвилину — мені кінець, — стогін виривається сам собою, коли подруга плюхається на пасажирське сидіння, а я плавно рушаю з місця. — Кріс, я за дві години маю бути в аеропорту. Це не обговорюється. 

 — Та не панікуй! — вона безтурботно махає рукою. — Встигнеш ти до свого Всеволода Святославовича. Годинку потусимо в клубі, чисто символічно, і поїдеш за ним в аеропорт. 

 Якби ж то воно так і було — "годинку". Знаючи як довго моя подруга не відпочивала від роботи і навчання, витягнути її сьогодні з танцполу раніше світанку — квест із зірочкою. Тим паче, завтра неділя, пар немає, можна спати хоч до обіду. Але не мені. 

 — Ти ж знаєш, я не люблю клуби, — фиркаю, вчепившись у кермо. 

 На вулиці мете нереально. Двірники ледве встигають розгрібати сніжну кашу, і я максимально зосереджена на дорозі. Не кидати ж Христю одну в таку негоду? Таксі в такий район зараз хіба що за всі гроші світу приїде, і то через годину. 

 — Тобі давно треба відірватися, Рорі, — повчально каже Христина. — Ти вічно затиснута між своїми курсами з дизайну і навчанням в університеті. Розслабся хоч раз! 

 — О, сеанс безкоштовної терапії відкрито, — закочую очі. Це наша вічна суперечка. Христя намагається "вигуляти" мене в люди, а я пручаюся до останнього, бо зазвичай такі походеньки закінчуються якимось трешем. 

 — Слухай, а чому ти маєш їх забирати? — раптом питає вона. — У твого діда що, водій звільнився? Чи Славік забув, як педалі тиснути? 

 — Бо діду подобається, коли я особисто його зустрічаю, — зітхаю. — Каже, що вони зі Славіком задовбалися у відрядженні, втома дика, а я молода, "повна сил" і взагалі — маю звикати до сімейних обов’язків. Хоча я впевнена, що Славік — помічник діда, на хвилиночку! — за кермом почувався б значно краще, ніж я в цю заметіль. Але дід сказав "треба", значить — це не обговорюється. 

 Ми під'їжджаємо до «Фенікса» — одного з наймодніших клубів міста. До речі, його власник — батько Назара Князевича, нашого одногрупника і по сумісництву найкращого друга Колесника. Тому не здивуюсь, якщо тут сьогодні буде раніше згаданий персонаж. 

***                                                                                        

 На парковці біля клубу дивом знаходиться вільне місце. Я глушу двигун, знімаю пальто, залишаючи його в салоні, і залишаюся в легкій білій сукні. Суворо дивлюся на подругу: 

 — Тільки одна година! Я серйозно. 

 — Зануда, — Христина закочує очі й вискакує з машини. 

 Я йду слідом, але на вході завмираю. Бажання розвернутися і втекти росте в геометричній прогресії. 

 — Це що за... — тицяю пальцем на вивіску.

 — Ти ж знала, що тут кожних вихідних костюмовані вечірки, — єхидно посміхається Христя. 

 Знати то знала, але забула. Цей клуб — мега популярний серед наших студентів. Організатори зі шкіри лізуть, щоб розважити "золоту молодь", бо звичайною музикою зараз нікого не здивуєш. 

 — Я не піду, — вже відкриваю дверцята машини, але Христя вчіпляється мені в руку. 

 — Рорі, ну будь ласка! Один коктейль! – благає подруга. 

 За хвилину ми вже на вході в клуб, де нас починають активно прикрашати під тематику вечора. Сьогодні це «Ангели та Демони». 

 Організатори явно постаралися: дівчатам видають обручі-німби та крила ніжних відтінків, які кріпляться на липку стрічку прямо до одягу. А хлопців ж забезпечили рогами та темними крилами: від бордових до темно-фіолетових та чорних кольорів. Мені дістається небесно-блакитний німб і такі ж крила. Христі чіпляють ніжно-фіолетові. 

 Поки візажисти швидко підправляють мені макіяж світло-блакитними тінями, я мимоволі згадую свій улюблений мультик дитинства — «Друзі ангелів». Мій образ зараз чимось нагадує мені Раф. Тільки от справжніх пригод мені сьогодні точно не хочеться. 

 «Якби Лара була з нами, їй би точно дісталися ніжно-рожеві крила», — думаю я про нашу третю подругу, яка поїхала на навчання за обміном. Її карамельного волосся якраз не вистачає для повної ангельської команди. 

 — Якби я знала про цей маскрад, — шиплю подрузі на вухо, коли ми нарешті заходимо всередину. 

 — Тому я й мовчала! — сміється Кріс, уже на ходу пританцьовуючи під гучний біт. 

 Вона поволі зникає в натовпі, а я залишаюся одна посеред цього ангельсько-демонського хаосу. Навколо — суцільні німби, роги та кольорові крила, що миготять у світлі софітів. Я розглядаю обличчя: дівчатам злегка поправили макіяж, а хлопцям на щоках намалювали яскраві зірочки або блискавки, що додає всьому цьому якогось дитячого, але стильного вайбу. 

 – Ну що, мої ангели та демони, ви вже готові запалювати? — горланить ведучий у мікрофон, а натовп стверджувально гуде. — Я бачу цей вогонь у ваших очах! Тож не будемо зволікати — настав час обирати Короля та Королеву нашого сьогоднішнього вечора! 

 Намагаюся не надто витріщатися на знайомих і впевнено направляюся до бару. Мені зараз не до танців і тим паче не до розмов. Краще б я сиділа вдома з планшетом, малюючи новий ескіз в тиші, а не штовхалася тут крилами з кожним зустрічним. 

 — Мені щось безалкогольне! Можна мохіто, — кричу бармену, вмощуючись на високий стілець за барною стійкою. 

 Я вже збиралася спокійно перечекати цю годину, як прямо над вухом лунає знайомий голос: 

 — Не тисне німб, Принцесо?