Пролог

Аврора 

 — Блін! Тільки цього не вистачало, — бурчу собі під ніс, дивлячись у вікно автобуса. 

 На вулиці раптово почався дощ, а ми ще й знову застрягли у черговому заторі на світлофорі. Я подумки тричі пошкодувала, що не послухала діда. Він знову наполягав, щоб я взяла свою білу ауді, або хоча б дозволила водієві підвезти мене до корпусу. Але ж ні, я вирішила показати характер і самостійність. До того ж біля нашого економічного вічно немає де припаркуватися, якщо приїжджаєш перед самими парами, а штовхатися на вузькому під’їзді не хотілося. Тому я подумала, що на громадському транспорті буде простіше й швидше. 

 «Геніальне рішення, Авроро», — саркастично думаю я, дивлячись на свої світлі ботфорти й білу коротку шубку зі штучного хутра. Ідеальний вибір одягу для такої погоди, нічого не скажеш. 

 Коли автобус нарешті доповзає до зупинки, до першої пари лишається хвилин десять. Я накидаю капюшон і майже бігом рушаю тротуаром до університету, оминаючи калюжі. 

 Вулиця біля корпусу вузька, машини ледь повзуть. І тут якийсь ненормальний на величезному чорному джипі вирішує втопити педаль газу саме на повороті біля пішохідного переходу! 

 Машина з ревом влітає в здоровенну калюжу якраз біля мене. Я навіть відскочити не встигаю — темна брудна вода хвилею летить просто в мій бік. 

 — Твою ж... — скрикую я, відскакуючи назад, але вже пізно. 

 Водій навіть не пригальмовує. Тонований позашляховик із ревом просто мчить далі. 

 — Придурок сліпий! — кричу я йому вслід на всю вулицю, хоча він, звісно, вже нічого не почує.

 Злість накриває миттєво. На ходу витягаю телефон і швидко набираю повідомлення своїй подрузі, Кріс: «Я зараз йду в туалет на першому поверсі. Мене щойно якась скотина на машині з ніг до голови брудом облила. Прийди, будь ласка, якщо можеш». 

 Забігаю в туалет і одразу стаю біля дзеркала, щоб оглянути масштаби катастрофи. На щастя, все виявляється не так плачевно, як я думала. Бруд переважно потрапив на ботфорти, а гладку шкіру легко відтерти звичайними вологими серветками — дістаю пачку із сумки й за пару хвилин прибираю бруд. 

 А от із капронами та низом шубки ситуація складніша. Знімати колготки в такий холод я не ризикую, бо просто замерзну на парах. Тому лише акуратно затираю мокрі плями вологою серветкою, знімаю шубку і стаю біля автоматичної сушарки для рук, підставивши ноги під струмінь гарячого повітря. 

 Двері відчинилися, і всередину забігає Кріс. 

 Кріс, тобто Христина Мазур — одна з моїх двох найкращих подруг. Вона вічно заклопотана, бо вчиться і працює одночасно, оскільки вдома двоє молодших сестер і батьки, яким вічно не вистачає грошей. 

 — Рорі, ти як? — вона одразу підходить до мене, оцінюючи мій вигляд. — Давай сюди шубку, я спробую запрати, поки воно не засохло. 

 — Дякую, — з полегшенням передаю їй річ. — Я готова була цю машину на шматки розірвати. Величезний чорний джип, навіть цифри на номерах не встигла розгледіти, настільки швидко летів. 

 Христя намилює край хутра рідким милом і починає обережно затирати бруд. Потім раптом зупиняється і підводить на мене погляд: 

 — Чорний джип? 

 — Ну так. 

 — О, то це новенький, — видихає Кріс, підставляючи край шубки під воду. — Зі столиці перевівся на цьому тижні. Кажуть, сім'я в нього дуже багата. Та й сам він... 

 Христя на мить замовкає, витирає одну руку об сухий паперовий рушник і дістає з кишені телефон. Швидко щось клацає по ньому й повертає екран до мене: 

 — Ну от поглянь. Наче з обкладинки журналу зійшов. 

 Я дивлюся на відкритий інстаграм-профіль. Хлопець на фото дійсно красивий — із зовнішністю йому точно пощастило, чого не скажеш про манери. А на одному зі знімків він якраз позує біля того самого чорного джипа, з-під коліс якого мене сьогодні вранці так щедро обдало брудом. 

 — Нахаба він рідкісний, от хто він, — роздратовано кидаю я, повертаючи ногу під сушаркою іншим боком. — Красивий чи ні — байдуже. Сидів би у своїй столиці й далі, якщо їздити не вміє. 

 — Тобі байдуже, а от половина дівчат з нашого потоку уже на нього підписалися, — хмикає Кріс, ховаючи телефон назад у кишеню й знову беручись за край моєї шубки. — Перелайкали йому всі фотки вздовж і впоперек. 

 — Не розумію, що вони в ньому знайшли. Звичайний мажор. 

 — Тобі легко казати, — м'яко сказала подруга. — Ти не звикла боротися за місце під сонцем, тому цей мажор для тебе просто подразник. А для більшості дівчат на нашому факультеті він — шанс на красиве життя. 

 Я мовчу. Сперечатися з нею не хочеться, бо я чудово знаю її ситуацію і розумію, чому вона на все дивиться через призму грошей. 

 І до того ж вона права — в якійсь мірі мене теж можна назвати мажоркою. Я росла в достатку й на економічному опинилася зовсім не тому, що марила графіками чи фінансами, а лише тому, що я — єдина спадкоємиця свого дідуся. Він із дитинства готував мене до керування сімейним бізнесом, але водночас тримав у суворості. Я не розбещена вседозволеністю, не хизуюся статусом і терпіти не можу дешеві понти. Саме тому для мене цей тип автоматично потрапляє в категорію людей, з якими мені явно не по дорозі. 

 Шубку ми сяк-так врятували, мокрий слід майже зник під струменем теплого повітря. До пари лишається одна хвилина, і ми біжимо нагору. 

*** 

 На парах я швидко забуваю про ранковий інцидент, зарившись у конспекти. Проте його винуватець нагадує про себе швидше, ніж я очікувала. 

 Після другої пари ми виходимо з аудиторії. Навколо купа народу, шум, розмови. Я йду трохи попереду, перевіряючи повідомлення в телефоні, і раптом врізаюсь в когось. 

 — Ой! — я тру лоба і підводжу очі. 

 Переді мною стоїть той самий хлопець із фото, Владислав Колесник. У чорному розстебнутому пальті та білому светрі. В реальності він виглядає ще гарнішим, ніж на знімках, але цей погляд... Нахабний, чіпкий і самовпевнений до жаху. Він дивиться на мене зверху вниз і відверто шкіриться.